Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде
Олена, що досі, здавалось, не слухала, раптом зацікавилась.
— Та чекай… А хіба… у Філька є зайві гроші? — запитала з наївністю, що вивела Катерину з рівноваги.
— Господи, як мама нічого не розуміє! Таж у Філька є свої борги, може, ще пекучіші за наші…
Олена звела брови вгору, що й надало їй вигляду дозрілої жінки.
— Ти маєш рацію, я, доправди, нічого не розумію. Ти мусиш за нього передчасно заміж іти, бо в нас є борги… Він знову мусить ще перед кінцем жалоби одружитися з тобою… тому, що в нього борги… Але чекай, — пригадала щось Олена. — А наші папери? Таж мені треба тільки з Орестом Білинським побачитись, і все буде добре, — закінчила бадьоро.
Дивувалась лише, як Катерина могла забути про це джерело.
— Хай мама дасть спокій… з тими паперами…
— Що то значить? — зблідла Олена. Настрашилась, що, може, Орест Білинський її обдурив. — Чи ж би… меценас Білинський…
— Причому тут мамин Білинський? Просто ці цінні папери — тепер без ціни. Розуміє це мама?
— Тепер уже розумію, — з полегшенням зітхнула Олена, — аякже, тепер уже розумію. Я лише не розумію, як же можемо так заборгуватись? Хто, властиво, ті борги робить? Прецінь, це сама мусиш визнати, ніколи ми не жили так ощадно і скупо, як тепер… Хіба без мого відома котрась з вас брала у борг… Бо щодо мене… щодо хатнього господарювання…
— Але ж, мамо! Чи мама не розуміє, що боргів не треба було робити, бо татко залишив нам уже готові борги! Чи мама знає, — Катерина навіть на цьому безлюдді знизила голос, — що Марині за півроку не плачено. Скільки мамина удовина пенсія становить? За будинок треба платити сто двадцять п'ять щомісячно. Чи мама розуміє, в якому ми становищі?
Розпачливому голосові Катерини відповів лагідний Оленин:
— Ти кажеш, що за будинок так багато. Або то ми мусимо займати весь будинок? Покійний татко любив, щоб було багато кімнат, багато простору, але мені байдуже… Я тобі скажу: якщо ідеться про мою особу, то я б воліла жити десь на передмісті. Мати городчик перед хатою… Пригадую собі, які малесенькі кімнатки були на лісництві у моїх опікунів, а було так приємно. Якщо для нас тяжко оплачувати такий великий будинок, то можемо перенестись кудись на передмістя… хоч би першого — про мене. Може, Філько чув коли про такий будиночок…
— Та що мамі бог дав? — скрикнула Катерина. Губи в неї відразу побіліли. — Фількові говорити про такі речі? Гарно постелила б мені мама і… собі. Хай мама тільки пригадає собі, що йому татко пообіцяв, як тільки заносилось на те, що він буде старатись о мене.
Чужа, зловтішна усмішка заграла довкола Олениних уст. Канадець хотів брати її в одній сорочці.
Богослов Річинський аж образився був, коли тітка Ладикова почала обчисляти перед ним, що Олена, хоч і сирота, одержить у посаг.
Орест Білинський, якби на тому стало, теж не питав би за посагом. Олена, забуваючи, що ця негарна дівчина — рідна дитина, доля якої тісно переплітається з її власним завтра, тріумфувала, як жінка. Може, вперше у житті чітко і приємно відчула свою вищість, свою винятковість над своїми дочками.
Перемога, замість зробити Олену лагіднішою, напустила в її серце солодкої отрути:
— А я була переконана, що ви так любитесь. Була б ніколи не сказала, що Безбородько такий матеріаліст…
Катерина відчула, що це не випадковий укол.
«За що вона так мститься?»
— Це не він матеріаліст, але я… ми… І не він нас, але ми його вводимо в оману. Коли Філько заручався зі мною, то він не питав про придане.
— Так? — запитала безжурно Олена і чомусь взялася скубти траву, якою вже обросла стежка. — Хіба тоді він пам'ятав, що з ним діється?
— Що з мамою сьогодні? — вороже запитала Катерина. — Чого мама така ущиплива? Чи мама не розуміє, що тут йдеться не тільки про мою майбутність, але й про мамину забезпечену старість? Мені має мама за зле, що я хочу прискорити наше вінчання, але мама не розуміє, що коли ми з тим вінчанням зачекаємо ще рік, то Філько взагалі не ожениться зі мною. Бо не зможе оженитись. Ще місяць, ще два — і всі в місті знатимуть, що ми — жебраки, а лікар, хоч який би був закоханий, не може оженитись з голою панною, бо сам вийде на жебрака…
— А от Мажарин теж лікар і, напевно, знає, що за Славунею не візьме доларів, а як вони гарно любляться…
— Ей, мамо, я не хочу думати, чим скінчиться та гарна любов. Згадає мама моє слово…
Олена не хотіла цього чути. Підвела голову і стежила за парою горобців, що чубились на сусідній калині.
Потім, поминувши Славу й Мажарина, вернулась Олена до справ Безбородька й Катерини.
— Я б на твоїм місці, Катрусю, поговорила відверто з доктором. Треба чесно ставитись до людей.
— І що мама доброго наробила б своєю чесністю? — запитала Катерина з погрозою в голосі. — Хай мама краще не втручається між нас. Я хочу, щоб мама допомагала мені грішми… спочатку, а зрештою, я вже сама собі дам раду.
Оленині очі навіть змінили колір від здивування:
— Я… тобі… грішми? А де ж я маю гроші? Що ти, доправди?
— Мамо, — стиснула її Катерина за руку так, що Олена не могла рухнутись з місця. — Мамо, — повторила тьмяним голосом, — я знаю, що мама має дорогоцінності. Я знаю, — упередила скоренько, бо побачила, що материні очі стали аж скляні від переляку, — що то мамині дорогі пам'ятки, але тут не йдеться тільки про мене. Йдеться і про маму. Головним чином про маму, а потім про дівчат! Чи мама здає собі справу з того, що чекало б їх, якби мама перенеслась кудись на передмістя і відразу опинилась на становищі бідної удови по священику? На кого вони тоді можуть надіятись? На слюсарів хіба… Інше ж, як будуть при нас… До Філька приходитимуть товариші… І взагалі то ліпше товариство, — розуміє мама?
Дорогі пам'ятки!..
Майже всі дорогоцінності, які мала Олена, подарував їй Аркадій ще тоді, коли він вірив, що йому пощастить зломити її пасивний опір і здобути собі її серце.
Скільки разів вибирався в інтересах до Львова чи Варшави і завжди привозив щось з коштовностей.
Потай ховав подарунок їй під подушку і вранці разом з нею дивувався, звідки те взялось.
Не вимагав подяки собі, але на одному
