Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков

— А де взяти магніт? — запитала Ольга.

Несподівано Беженар поліз до кишені своєї зимової рибальської куртки і витяг звідти велику та криву хірургічну голку в сірниковій коробці.

— Рюкзак учора зашивав, — пояснив він. — Вона ж магнітна повинна бути!

Він підійшов до однієї з витягнутих Савчуком машинок і торкнувся голкою металевої частини. Коротка крива голочка залишилася висіти на брухті. Тарас перекинув іншу машинку і вказав пальцем. На іржавому залізі виднівся вибитий зовсім інший номер — п'ятизначний, без жодного нуля.

— Це ж треба... — здивувалася Людмила. — Сотня машинок, а ви взяли саме ті, що потрібно. Тут, напевно, лежать усі решта. Дивіться, скільки їх!

— Очевидно, цінні були менших розмірів, щоб оті дорогі метали зекономити. А ми й взяли те, що легше нести, — здогадався Голоюх.

Але Савчук, відліпивши голку, поліз донизу, перевертаючи іржаві агрегати.

— Безглуздо, — зауважив Олег. — Саме тому вони тут.

— Та вилазь ти! — гукнув у яму Тарас. — їх уже по десять разів перевірили.

Петро Петрович продовжував пихкати, перекидаючи брухт. На черговій машинці голка від необережного руху замерзлими пальцями впала у сніг. Марно пошукавши її кілька хвилин, Савчук махнув рукою та виліз нагору.

Вони стояли на краю і дивилися на купу металевого брухту.

— Ось так, — промовив Олег. — Гарно наколовся слідчий. Той, що Глушко. Василь Васильович. Розумний мужик, між іншим. І тверезий. Таку справу розкрутив і... облом.

— Та хіба він сам? — не погодився Тарас. — Скільки людей — ви подумайте тільки! — завдяки існуванню цієї купи заліза стільки часу жили на підвищеному адреналіні. У скількох серце завмирало! Ну ось, ну, ще трохи! І... дійсно, облом.

— Поводила всіх нас Фортуна за ніс, — погодився Беженар і додав у своїй звичній філософській манері. — Але ж так жити цікавіше. Навіть такий прагматик, як я, можу це визнати. А вам, молодим, тим паче...

— От я, — помовчавши, сказав Медвідь, — дивлюся на цей мотлох, і думки у мене зовсім інші. Ви тільки вдумайтеся. Виявляється, усе, чого нам у житті не вистачає, — це лише трохи зелених, що впали б, так би мовити, з неба. Усе решта в нас... наче є.

— А все решта — це що? — у цілковитому нерозумінні запитав Савчук. — Яке ще — решта? Я щось не врубаюся.

— Усе решта, — спокійно та терпляче пояснив Ілля, — це робота, яка нам загалом подобається і яку ми не хотіли би змінити, це добрі відносини між нами, це наші благополучні сім'ї або ж близькі люди, які їх замінюють. Розумієш? Крім цього — це наше здорове мислення та сприйняття, яке дивним чином ще збереглося в умовах, у яких доводиться жити. Це наш культурний рівень і здатність задовольнити свої духовні потреби. Ви подумайте добре — оте, що я назвав, — це все, за великим рахунком, що потрібно людині. І не вистачає лише одного — так би мовити, матеріального фактора. Маленька така заковика на шляху до щастя. Наче подертий одяг, що продувається вітром, або діряві черевики, у які постійно потрапляє каміння. Неприємно і незручно. Постійний дискомфорт. А все решта в нас є.

— Очевидно, — відмітив Голоюх, — це характерна особливість життя за бортом цивілізації.

— Напевно, — погодився Ілля. — Візьми, наприклад, американського лікаря. Його доходи набагато перевищують потреби середньої людини. Чого ще хотіти? Здавалося б — тільки живи. А вони як живуть? Обстежують та лікують хворих комп'ютери. Спілкуються з хворими, пардон, із адвокатами хворих, особисті адвокати лікарів. А самі вони з ранку до ночі страждають як не від несумісності з колегами, то від поганої психологічної атмосфери. А за межами роботи? Приходить додому, а там — біда! Улюблений пудель алергізувався до всіх шампунів, що збільшують об'єм! Деякі несвідомі члени гольф-клубу пропонують незугарні зміни в статуті. Час вішатися! А одна лікарка — це там, куди моя дружина їде, — знайомі розповідали, які її дітей бавлять, — ходить до психоаналітика. У неї, бачте, сексуальна неврівноваженість на ґрунті відчуття пригніченості у замкненому психологічному просторі. О! Шановні, скажіть чесно — ви можете уявити замкнений психологічний простір, що заважає нормально трахатися?

Жінки лише пирхнули у долоні.

— Ну, ви скажете, Ілля Петрович... — крізь сміх пробурмотіла Ліда.

— Це у них, — не змигнувши оком, продовжував Медвідь, — у кого в кожній кімнаті по два телевізори, у кого непохитна впевненість у завтрашньому дні, — починається автоматично пошук проблем. І відбувається це підсвідомо, на рівні підкірки. Я гадаю, це захисна реакція мозку — якщо немає проблем, є загроза перетворитися на роботів. От вони й висмоктують із пальця такі, на кшталт оцього замкненого простору, якщо немає кращих.

— Може, й так... — знизав плечима Беженар. — Напевно, від зайвого достатку дійсно можна деградувати. Я раніше якось і не думав про це.

— А що? — підхопив Голоюх. — Вони ж їдуть до нас і питають: як ви тут живете? Як спромогаєтеся? У них же в голові не вкладається: як це можна лікувати хворого без датчиків та комп'ютерів і одночасно самому залишатися живим, отримуючи зарплатню нижче п'яти доларів на день?

— Чому — п'яти? — здивувалася Людмила.

— Просто п'ять доларів на день, — пояснив Тарас, — це, за даними ВОЗ, — межа виживання на нашій планеті. За менше прожити неможливо.

— А як же нам вдається?

— Наша ментальність, — констатував Ілля. — Ось ми, наприклад, ті, що, як прийнято вважати, зовсім зачерствіли і тільки й дивимося у кишеню до пацієнта, — все-таки витягли тих двох хлопців. А третьому ногу врятували. Без комп'ютерів. Та що — комп'ютери! Два бинти і пляшка фізрозчину у сейфі під замком. А менти наші? В них же, як кажуть, одна звивина від кашкета і сама корупція — але ж зловили тих, на джипі! Пам'ятаєте? Операція «перехват» — і взяли кілометрів за сорок від Тачанова. Завдяки цьому, до речі, Павлуша наш, хоча, напевно, вже й сам себе поховав, досі живий і знову на рентгені знімки штампує. І