Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков
Тепер Якимець був увесь червоний, злий і важко дихав.
— Нічого не поробиш, — розвів руками Олег. — Я просто зайшов повідомити тобі, щоб ти не казав, ніби я їх кудись наліво сплавив.
— Хтось із ваших розляпав... Сволота... — пробурмотів він.
— Володю...
— Ні, це вони... Звичайно... Таке кодло... Яка тут може бути таємниця? С-скоти...
— Володю, — ще твердіше промовив Олег. — Колись ти вже помилився на наш рахунок...
— С-скоти... Не могли мовчки сидіти... — той продовжував набирати люті. — Дебіли... Не могли по-людськи... Усе життя за копійки у смороді порпаєтеся, а раз у житті випала можливість — і то не змогли...
— Якби вони в смороді за копійки не порпалися, то ти би вже на одній нозі скакав і пальці «веером» не мав би можливості розкинути. Руки милицями були б зайняті!
Олег, грюкнувши спересердя дверима, попрямував до кабінету. Якимець упав на подушку і відвернувся до стінки.
***
А за півгодини в ординаторській хірургічного відділення спостерігалася доволі цікава картина. У дволітрову банку був вставлений електричний кип'ятильник, грілася вода. На столі стояли дві розкриті коробки цукерок та шампанське. Усім було весело та приємно. Маша розсипала по чашках каву. Надя різала на чистому аркуші паперу якийсь пиріг, явно домашнього приготування.
— У нас у Харкові також, — розповідав Олег, — до останнього часу робили операції під місцевим знеболенням. Був такий професор Желязко, помер уже... Представник старої школи хірургів. Його медом не годуй — дай тільки щось під місцевою анестезією зробити. Наркозу геть не визнавав! То він все любив розповідати одну історію. Казав: «Ото ми как-то раз з Петром Опанасовичем оперировали одного боксора, под местной анестезией... и забили руки зафиксировать».
Усі сміялися від душі.
— І що, припинив під місцевим робити? — запитала Маша.
— Куди там! Навіть для студентів показові операції влаштовував.
— Та я піду вже, — несподівано озвалася Соня. — Я й так не розбираюся, про що ви там говорите.
— Соню! Назад! — Олег показав їй на стільчик. — Усі — значить, усі. Не можна від колективу відриватися.
— Ми вам шампанського наллємо! — проспівала Надя.
— А я у ньому й так не розбираюся, — махнула рукою вона. — Мені що шампанське, що мінералка.
Нарешті Олег узяв пляшку і почав відкручувати дріт, непомітно глянувши при цьому на циферблат годинника.
— А ще я вам розповім історію, як у нас у відділенні цигани — пардон, вірмени — ювілей справляли...
***
Дальній кінець хірургічного відділення, де вже не було палат, було перегороджено оглядовою ширмою. Ніхто з протилежного
кінця коридору або із дверей палати не зміг би роздивитися, що двері колишнього кабінету Медвідя розчинені, й дужі стрижені хлопці тихо тягають із нього на сходи запасного виходу якесь залізо. А знизу біля дверей, що відчинилися, напевно, вперше за останні двадцять років, сховався в темряві невеличкий фургон із високою будою.
***
У маленькій кухні за столом сиділа перед журналом вродлива жінка. Вона виспалася за білий день і тепер час від часу поглядала на годинник. Її темне волосся спадало на шарф, який вкривав плечі. Поруч на столі стояла таріль середніх розмірів, наповнена печеною картоплею, на якій повідставали підрум'янені шкірочки. Жінка спробувала її на дотик рукою, зітхнула і накрила все це товстим рушником.
***
За десять дев'ята — якраз той час, коли на роботу збігаються останні працівники. На території лікарні багато машин, що підвозять пацієнтів та персонал. Лікарі й медсестри перебувають у скаженому русі — намагаються встигнути ще щось зробити до п'ятихвилинки. Саме у цей момент на територію лікарні заїхала новенька вишнева «сімка» з темними тонованими вікнами та антеною на даху. Погода стояла морозяна. Доріжки та майданчики встигли не тільки розчистити, але й накатати. Порипуючи по зачовганому снігу новенькими чорними шинами, машина виглядала ефектно. Увесь її вигляд свідчив про те, що вона щойно з автосалону. Вишнева «сімка» підрулила до поліклініки, з неї виліз лікар Савчук і, писнувши пультом сигналізації, наче він ніде й нічого, рушив до дверей.
***
Олег подивився на годинник, перебираючи свої історії у папці. Потрібно було йти до ординаторської на п'ятихвилинку. Медвідь завалився до його кабінету незадоволений і навіть більше — заведений.
— Ну, молодець, — сказав він, — ти мені тут розведеш таке панібратство, що я потім із ними ладу не матиму.
— Про що ти? — не зрозумів Олег.
— Як — про що? Що за колективне розпивання шампанського вечорами? Кава із персоналом... Потім говоритимуть у мене за спиною: «От коли був Олег Вікторович завідуючим...»
— Я не зрозумів, — сказав Олег, — хто в нас тут зараз керує?
— Ну, ти, — невпевнено відповів Ілля.
— То чого я від тебе чортів отримую? Ти не знаєш?
Медвідь тільки спромігся роззявити рота.
— Ходімо на п'ятихвилинку, — сказав Олег. — Тоді вирішимо, що робити з Протасевичем із п'ятої палати, а потім... Потім буде серйозна розмова.
Раптом двері відчинилися, і до кабінету залетів Голоюх. Увесь його вигляд свідчив про те, що зараз доведеться почути щось сенсаційне.
— Шановні... — видихнув лікар. — Ви тут сидите, а там Савчук на новій машині приїхав! Ну, це крутизна! Напевно, щойно з салону! Я там випав!
— На якій машині? — не зрозумів Ілля.
— «Сімка», вишнева... — не міг заспокоїтися Тарас. — Ну, там така машина...
— А де він взяв? — вигукнув Ілля. — Ні, де він взяв? Він що— зовсім ідіот?
Зашпортавшись за ніжку стільчика, Медвідь вибіг із кабінету.
— Ілля Петрович! — крикнув Олег йому навздогін, але марно.
Забувши про п'ятихвилинку, вони обоє кинулися за колегою.
***
Коли всі троє разом вдерлися до кабінету в поліклініці, Савчук діловито перебирав на столі картки хворих. Валентина зацікавлено визирнула з перев'язочної.
— Валю, — сказав Медвідь, — я тебе прошу... Нам поговорити треба.
— Доброго ранку, лікарі, — виразно сказала вона, тоді гойднула масивними стегнами, і двері зачинилися.
— Ти де машину взяв? — дивлячись на Савчука впритул, вигукнув Ілля. — Ти де машину взяв, бовдуре? Ти нас точно колись зі світу зживеш!
— А кому яке діло? — спалахнув Петро Петрович. — Де взяв, де взяв...
