Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков
Він розвів руками.
— А що — буває, закопуєте тих, хто не заслуговує? — незворушно запитав Олег.
— Намагаємося уникати, — цілком серйозно відповів Глушко. — Але іноді обставини сильніші за нас. Хоч я завжди використовую всі можливості, щоби вчинити по справедливості.
— Це схвально, — зауважив Олег. — Але чим я можу, так би мовити, у даному випадку...
— Можете, — сказав слідчий. — Тим паче, випадок із розряду тих, коли особливо не хочеться закопувати тих, хто на це аж ніяк не заслуговує. Наскільки я знаю, ви завідуючим недавно...
— Припустимо... — глянув на нього Олег. — А яке це має значення?
— І приймаєте мене у новому кабінеті...
— Чим вас кабінет не влаштовує? — здивувався Олег. — Це споконвіку кабінет завідуючого відділом.
— Ну, як сказати... — не погодився Глушко. — Медвідь, який був після Малевича, наскільки я знаю, інший кабінет собі облаштував. А ви, щойно перейшли на посаду, — одразу міняти. Це насторожує і примушує шукати пояснення. Можливо, ви цього не розумієте... Я би також не зрозумів багатьох речей у медицині — кожному своє. Одним словом, причина зміни кабінетів і навіть завідуючих у вашому відділенні мені, я вважаю, зрозуміла. Те, що ми шукаємо, знаходиться в кабінеті Іллі Петровича.
— І... що? — Олег намагався зберегти спокій.
— Ось на цю тему я й хотів би поговорити, — сказав Глушко, нахиляючись до співрозмовника. — Ви у Тачанові людина все— таки нова і не розумієте деякої нашої специфіки. Ще не вжилися, так би мовити. Зрозумійте: ми тут живемо і варимося у власному соку. Це не Харків, де ми з вами можемо більше не зустрітися, тим паче, якщо є таке бажання. Місто здоровезне, і загубитися — раз плюнути. А у нас... Тут усе інакше. Ми з вами ще сто разів посеред вулиці зустрінемося. Завтра вас можуть обікрасти або побити, — слідчий красномовно постукав по дерев'яному столі кісточками пальців, — і ви потрапите до мене без вашого ж бажання. Або хворий який скаргу напише — так само. А мене може завтра апендицит хапнути, або яка більша біда, — він ще красномовніше постукав по столі, — і я також потраплю до вас. Бачите, яка механіка? Районна специфіка. Усі ми тут пов'язані від і до, тому повинні жити по-людськи, щадити одне одного. Отже, часто доводиться думати в першу чергу не про виконання інструкцій, а про принципи співіснування, що склалися і утвердилися ще до нас. Тобто, щоб потім тебе хтось не згадував «незлим тихим...» Ви згодні з цим?
— Так, напевно, — відповів Олег.
— Ну, тоді я би перейшов до конкретних пропозицій, — продовжив слідчий. — Справа ця дійсно ідіотська. І звалилася на мене недоречно. Тим паче, що закінчити її треба якось так... Словом, щоб усім було добре. А це складно, оскільки існують сторони, які протиборствують. До того ж, знехтувати інструкціями взагалі — також не можна. Тоді вони нас з'їдять. Ситуація доволі складна. У машинок ваших... Так би мовити, знайшовся господар.
Несподівано. Той, найперший, зацікавлений у їхньому поверненні. Це наче подарунок для нас усіх. Усе спрощується. Далі від нас усіх залежить, хто наскільки лишиться задоволений і хто наскільки постраждає. Зараз саме та мить, коли нам під силу ще зробити так, щоб господар отримав викрадене, всі решта, хто виявився так чи інакше причетний до цього, не постраждали, а я отримав відчуття, що не зробив погано нікому. Ви мене розумієте?
— Звичайно, — відповів Олег. — А як ви собі це уявляєте?
— Простіше не буває. Ви просто зараз організовуєте якийсь важливий захід для всього персоналу, і за годину, навіть менше, кабінет вашого колишнього зава стає порожнім. Так усі забувають про ці пригоди.
— А власник цього брухту, треба думати, знаходиться зараз у шостій палаті? — запитав Олег.
— Ну, яке це має значення? Можу вас лише завірити, що хворий цей одразу залишить ваше відділення.
— Було би непогано, — погодився Олег. — Від нього, знаєте, виходить щось таке...
— От бачите! — зрадів Глушко. — Усе розв'яжеться найкращим чином. Можу навіть відкрити вам, що, йдучи на подібні компроміси, я ризикую найбільшою мірою. І насамкінець виявляюся стороною, що постраждала найбільше.
— А це чому? — не зрозумів Олег.
— На мені «глухар» зависає, — пояснив слідчий. Адже справедливість відновлена неофіційно. Не по паперах. У вас, припустимо, якщо хворий помирає, нехай навіть не із вашої провини — однаково неприємність. Так і в нас.
Олег підвівся, витяг пачку цигарок і поклав одну в рот. Потім схаменувся і простяг слідчому.
— Дякую, — промовив той, — я скромніші курю.
— А якщо це не моє? — запитав Олег після паузи.
— Ну, не знаю... — слідчий також випустив дим. — Воно за будь-яких обставин буде повернуте господарю. Зараз від вас залежить, яким чином.
— Тобто, якщо я скажу вам, що там нічого немає, кабінет зламають...
— Звичайно! — посміхнувся Глушко. — Із відповідною санкцією прокурора. Усе, як належить. Але для чого це вам? Поясніть мені — кому краще буде?
— Дійсно, — зітхнув Олег. — Чи можу я вийти на п'ять хвилин?
— Звісно! П'ять хвилин, навіть десять у даному випадку нічого не вирішують.
Затягнувшись ще кілька разів, Олег вийшов.
***
Якимець ще не спав. У палаті горіло світло. Бізнесмен напівсидів, спираючись спиною на подушки. Переносний телевізор працював майже без звуку. На койці були розкидані газети.
— Ну, доктор, ти мене зовсім закинув. Негарно. Забіг зранку на хвилину — і будь здоров...
— Так ти вже герой, — похмуро промовив Олег. — Чого дарма у тебе на голові сидіти?
— Ну, хоча би заради принципу. Кажуть, у тебе це найкрутіша операція в житті.
— Ха! — здивувався Олег. — Ну, ти від скромності не помреш... Найкрутіший пацієнт — це ще можна подумати... Слухай, Володю, жарти скінчилися. У нас неприємності.
— Що ти маєш на увазі? — зблід Якимець.
— Машинки доведеться віддати.
— Що?! — не зрозумів він. — Кому віддати?
— У мене в кабінеті зараз слідчий сидить, — продовжував Олег. — Той, що
