Природа всіх речей - Елізабет Гілберт
Воллес нічого на це відповів. А за якийсь час запитав:
— А ви, міс Віттекер, хіба не маєте такої потреби? Почуватися важливою?
— От що я вам скажу, містере Воллес. Я вважаю себе найщасливішою жінкою на світі. Так, моє серце — розбите, а більшість бажань не здійснилися. Мене розчаровувала власна поведінка й інші люди. Я пережила майже всіх, кого любила. На цьому світі в мене зосталась тільки одна сестра, якої я не бачила вже більш як тридцять років — і з якою я ніколи не була близька. У мене не було блискучої кар’єри. За все життя мені спала на думку одна оригінальна ідея — і, як виявилось, важлива, така, що могла зробити мене знаменитою — але я побоялась розповісти про неї іншим і змарнувала свій шанс. Я не маю чоловіка. Не маю нащадків. Колись мала статок, але віддала його. Зір покидає мене, а легені й ноги завдають великого клопоту. Напевно, я не доживу до наступної весни. Помру по інший бік океану від того місця, де я народилась, і мене поховають тут, далеко від моїх батьків і сестри. І тепер ви, напевно, думаєте, чому ця нещасна жінка називає себе щасливою?
Воллес мовчав. Занадто милосердний, щоб відповідати на таке запитання.
— Не хвилюйтеся, містере Воллес. Я не глузую з вас. Я справді вважаю себе щасливою. Щасливою, бо мала нагоду ціле життя досліджувати світ. І тому ніколи не почувалась нікчемою. Так, це життя — таємниця й дуже часто випробування, але якщо випадає змога знайти в ньому якісь факти, в жодному разі не варто її марнувати, адже знання — найкоштовніше, що в нас є.
Воллес далі мовчав, і Алма продовжила:
— Розумієте, я ніколи не відчувала потреби вигадувати ще якийсь світ, крім цього, бо наш світ завжди здавався мені величезним і прекрасним. І мені було дивно, чому інші вважають його замалим і незугарним — навіщо вигадують нові, чудернацькі світи або прагнуть жити деінде, за межами цього світу… але це не моя справа. Напевно, ми всі різні. Мені завжди хотілось тільки одного — пізнати цей світ. І тепер, коли моє життя добігає кінця, я можу сказати, що знаю про нього набагато більше, ніж тоді, коли тільки в ньому з’явилась. Ба більше: моя частинка влилась до того моря знань, що утворилось за цілу історію людства — стала, так би мовити, ще однією книжкою у гігантській бібліотеці. А це вже неабищо, сер. Кожен, хто може таке про себе сказати, прожив щасливе життя.
Тепер уже він погладив її по руці.
— Гарно сказано, міс Віттекер, — сказав Воллес.
— Дякую, містере Воллес, — відповіла Алма.
Схоже, на цьому їхня розмова добігла кінця. Вони обоє сиділи задумані й утомлені. Алма поклала свій рукопис до Емброзової валізки, заштовхала її під канапу й зачинила двері кабінету. Вона більше ніколи не покаже його жодній живій душі. Воллес допоміг їй зійти по сходах. Надворі було темно й туманно. Вони поволі попростували назад до маєтку ван Девендерів за два будинки звідти. Вона впустила його всередину — вони зупинились у коридорі й побажали одне одному на добраніч. Уранці Воллес від’їжджав, і вони більше ніколи не побачаться знову.
— Я дуже рада, що ви приїхали, — сказала йому Алма.
— А я дуже радий, що ви мене запросили, — відповів Воллес.
Вона простягнула руку й торкнулась його лиця. Він не відсахнувся. Алма вивчала його тепле обличчя на дотик. Його лице було лагідне — це відчувалось.
Опісля він рушив нагору до своєї кімнати, Алма залишилась у коридорі. Їй не хотілося спати. Почувши, як за Воллесом зачинилися двері, вона взяла свій ціпок й шаль і знову вийшла на вулицю. Стемніло, проте Алмі було байдуже; вона навіть удень мало що бачила, а в своїй дільниці орієнтувалась навіть наосліп. Вона відшукала браму до «Гортуса» — чорний хід, яким ван Девендери користувалися ось уже три століття — і ввійшла до саду.
Алма збиралась повернутися до Печери мохів і трохи поміркувати там на самоті, але дуже скоро задихалась і сперлася на найближче дерево, щоб трохи перепочити. Господи, яка ж вона стара! Як швидко все минуло! Вона була вдячна, що там росте дерево. Вдячна цьому прекрасному, огорнутому темрявою саду. Вдячна за те, що їй трапилось затишне місце, де можна перевести подих, їй згадались слова бідолашної божевільної Ретти Снов: «Слава Богу, що в нас є земля, а то де б ми сиділи?». Алмі запаморочилось у голові. Оце так вечір!
Нас було троє, сказав він.
Ну, звісно, було троє, а тепер вже тільки двоє. Незабаром буде тільки один. А тоді й Воллеса не стане. Але він принаймні дізнався про неї. Тепер про неї хтось знає. Алма притулилась обличчям до дерева, зачудована, як швидко все сталось, як неймовірно збіглися обставини.
Але в занімілому зачудуванні не стоятимеш вічно, і за якийсь час Алма спіймала себе на думці, що не знає, що то за дерево. Вона знала всі дерева в «Гортусі», але забула, куди саме забрела, й ніяк не могла пригадати. Запах був знайомий. Алма провела долонею по корі й тут же здогадалась — ну звичайно, це великий кошлатий гікорі, єдиний у всьому Амстердамі. Juglandaceae. Родина горіхових. Це деревце прибуло з Америки добру сотню років тому, швидше за все, із західної Пенсильванії. Через довгий стрижневий корінь його важко пересадити. Напевно, приїхало сюди крихітним саджанцем. Росте в низинах. Любить мулистий ґрунт; улюбленець перепілок і лисиць; стійке до морозів; вразливе до гнилі. Старе дерево. І вона теж — стара.
Зусібіч до Алми сходились лінії доказів, підштовхуючи її до останнього, моторошного висновку: скоро, дуже скоро настане її час. Вона знала, що це правда. Може, не сьогодні, але котроїсь ночі — завтра, позавтра. Теоретично вона не боялась смерті. Відчувала тільки повагу й велику шанобу до Генія Смерті, який вплинув на цей світ більше за всяку іншу силу. Та при цьому їй не хотілося вмирати просто зараз. Вона все ще хотіла побачити, що станеться далі, — хотіла ще сильніше, ніж завжди. Треба будь-що не дати себе втопити.
Алма вхопилась за велике дерево так міцно, як за коня. Притислася щокою до його
