Природа всіх речей - Елізабет Гілберт

Алма не знала, коли сказати йому найголовніше. Вона взагалі не планувала йому про це говорити. Коли його візит добігав кінця, Алма подумала, що, мабуть, узагалі йому не скаже. Вона щиро вважала, що їй досить просто познайомитися з цим чоловіком і заповнити прогалину, яка розділяла їх усі ці роки.

Але от у свій останній день в Амстердамі Воллес попросив Алму показати йому Печеру мохів, і вона провела його туди. Він терпеливо йшов садом, підлаштовуючись під її повільний крок.

— Мені так незручно, що я повзу як черепаха, — сказала Алма. — Тато колись називав мене малим верблюжатком, а тепер я пройду якихось десять кроків, і все — вже втомилась.

— Тоді будемо відпочивати щодесять кроків, — відповів Воллес і узяв її під руку.

То було у вівторок по обіді, надворі сіялася мжичка, й «Гортус» майже обезлюднів. У Печері мохів Алма з Воллесом були єдиними відвідувачами. Вона провела його від каменя до каменя, показуючи мохи з усіх континентів і пояснюючи, як їй вдалося поєднати їх усіх в одному місці. Воллес був зачарований — як і кожен, хто любив світ.

— Мій тесть був би на сьомому небі, якби це побачив, — сказав він.

— Я знаю, — відповіла Алма. — Мені давно хотілось запросити сюди містера Міттена. Може, колись він і побуває тут.

— А я, — сказав Воллес, сідаючи на лавку посередині печери, — якби міг, приходив би сюди щодня.

— Я так і роблю — приходжу сюди щодня, — сказала Алма, сідаючи поруч. — І часто стою тут на колінах зі щипцями в руках.

— Ви створили для нащадків справжній шедевр, — сказав він.

— Дуже приємно почути такі слова від того, хто сам є автором шедевру, містере Воллес.

— Та що ви, — відмахнувся він від її компліменту.

Вони трохи посиділи серед приємної тиші. Алмі згадалось, як вона зосталась наодинці з Завтра Вранці на Таїті. Згадала, як сказала йому тоді:

— Наші з тобою долі переплітаються тісніше, ніж здається на перший погляд.

Тепер їй хотілося сказати те саме Альфредові Расселу Воллесу, але вона сумнівалась, чи не прозвучить це грубо. Вона не хотіла, щоб він подумав, нібито вона вихваляється власною теорією еволюції. Чи ще гірше — бреше. Або найгірше з усього — що вона претендує на шедевр, що належить йому або Дарвіну. Напевно, найкраще промовчати.

Та раптом він сам заговорив. Він сказав:

— Хочу вам сказати, міс Віттекер, що ці останні кілька днів, проведені з вами, були для мене дуже приємні.

— Дякую, — відповіла Алма. — А мені було приємно у вашому товаристві. Більше, ніж ви собі уявляєте.

— Ви так терпляче вислухали оті мої міркування про все на світі, — сказав він. — Таких, як ви, мало. За своє життя я вже не раз переконався, що коли я говорю про біологію, мене порівнюють із Ньютоном. Але як тільки заводжу мову про потойбічний світ, мене тут же називають божевільним, здитинілим йолопом.

— Не слухайте їх, — сказала Алма й погладила його по руці. — Мене завжди дратує, коли вас ображають.

Воллес трохи помовчав, а тоді сказав:

— Можна запитати вас про щось, міс Віттекер?

Вона кивнула.

— Чи можу я поцікавитись, звідки ви стільки всього про мене знаєте? Не думайте, що я серджусь, — навпаки, це дуже приємно — просто мені дивно. Ви займаєтесь бріологією, а я — зовсім іншим. Ви ні спіритуаліст, ні гіпнотизер. І при цьому знаєте мої праці в усіх можливих галузях як свої п’ять пальців, знаєте, хто мене критикує. Вам навіть відомо, ким є мій тесть. Як це так? Ніяк не можу зрозуміти…

Він замовк, вочевидь, злякавшись, що його слова прозвучали грубо. Їй не хотілось, щоб Воллес подумав, нібито він образив старшу пані. Й водночас не хотілось виглядати перед ним пришелепкуватою старою пліткаркою, яка одержимо стежить за кожним його кроком. Що ж їй було робити?

Вона йому все розповіла.

А коли нарешті закінчила, він трохи помовчав, а тоді запитав:

— Ви ще маєте ту статтю?

— Авжеж, — відповіла Алма.

— Можна її прочитати? — запитав Воллес.

Вони повільно, мовчки вийшли через задню браму «Гортуса» й увійшли до Алминого кабінету. Задихано піднявшись сходами, вона відчинила двері й запросила містера Воллеса вмощуватися зручніше за її письмовим столом. З-під канапи в кутку Алма витягнула запорошену шкіряну валізку — таку обшарпану, ніби вона кілька разів об'їхала довкола світу, а так воно насправді і було — й відчинила її. Всередині лежала єдина річ: трактат на сорок сторінок, написаний від руки й дбайливо закутаний, мов немовля, у фланель.

Алма вручила його Воллесові, а сама сіла на канапу. Він довго читав. Вона, мабуть, задрімала — як це тепер часто траплялося, у найневідповідніші моменти — бо за якийсь час збудилася від голосу.

— Коли ви, кажете, написали це, міс Віттекер? — запитав він.

Алма потерла очі.

— Там ззаду вказана дата, — відповіла вона. — Пізніше я ще дописувала дещо, деякі думки й усяке таке — ті всі додатки десь лежать тут, у кабінеті. А у ваших руках — оригінал, який я написала 1854 року.

Він задумався.

— То все-таки Дарвін був перший, — нарешті сказав.

— О, так, безперечно, — підтвердила Алма. — Дарвін був найперший і найскрупульозніший. У цьому немає жодного сумніву. Зрозумійте, містере Воллес, я зовсім не збираюсь претендувати…

— Але ви дійшли до такого висновку раніше за мене, — сказав Воллес. — Дарвін, звичайно, випередив нас обох, але ви висунули свою теорію за чотири роки до мене.

— Ну… — завагалась Алма. — Я вела зовсім не до цього.

— Але ж, міс Віттекер, — сказав Воллес голосом, дзвінким від радісного відкриття. — Це значить, що тепер нас троє!

Алмі перехопило подих.

Вона на мить подумки перенеслась до Білого Акру, в погожий осінній день 1819 року — день, коли вони з Пруденс познайомилися з Реттою Снов. Вони були такі юні, небо — ясно-блакитне, а кохання ще не поранило їхніх сердець. Тоді Ретта сказала, глянувши на Алму своїми блискучими, жвавими оченятами: «Тепер нас троє! Ото нам пощастило!».

Як там та пісенька, яку вигадала для них Ретта?

Ми скрипка, виделка й ложка,

Танцюємо з місяцем трошки,