Природа всіх речей - Елізабет Гілберт

Хочете нас поцілувати,

Мусите вже поспішати!

Не дочекавшись від Алми відповіді, Воллес підійшов і сів поруч із нею.

— Міс Віттекер, — сказав він уже тихіше. — Ви розумієте? Тепер нас троє.

— Розумію, містере Воллес. Виглядає, що так.

— Неймовірний збіг обставин.

— Я теж ніколи не могла в це повірити, — відповіла вона.

Воллес довго мовчав, втупившись у стіну. Нарешті запитав:

— Хто ще знає про це? Хто може поручитися за вас?

— Тільки мій дядько Діс.

— А де ваш дядько?

— Уже, знаєте, помер, — відповіла Алма й, не стримавшись, засміялась.

Діс хотів би почути від неї саме таку відповідь. Ох, як же їй бракує того затятого старого голландця! Ото б йому сподобався цей момент!

— Але чому ви цього не видали? — запитав Воллес.

— Бо тут багато чого бракує.

— Що ви таке кажете! Тут є все. Уся теорія від початку до кінця. І набагато краще розписана, ніж той мій безглуздий лист, якого я писав у гарячці Дарвінові в п’ятдесят восьмому. Треба його опублікувати хоча б тепер.

— Ні, — заперечила Алма. — У цьому нема потреби. Справді, мені цього не треба. Досить того, що ви тільки що сказали, — що нас тепер троє. Для мене цього достатньо. Ви щойно ощасливили стару жінку.

— Але ми б могли це видати друком, — не відступав Воллес. — Я б міг представити трактат від вашого імені…

Алма накрила його долоню своєю.

— Ні, — твердо відповіла вона. — Повірте мені, прошу. В цьому немає потреби.

Вони трохи помовчали.

— Чи можна принаймні поцікавитись, чому тоді, в 1854-му, ви подумали, що ця праця недостойна, щоб її публікувати? — порушив мовчанку Воллес.

— Я не зробила цього, бо вважала, що теорії чогось бракує. І зізнаюсь вам чесно, містере Воллес, я й досі так вважаю.

— Чого ж саме в ній не вистачає?

— Переконливого пояснення людського альтруїзму й самопожертви з погляду еволюції, — відповіла Алма.

Вона задумалась, чи варто їй пояснити йому все детальніше. Але сумнівалась, що їй вистачить сил знову зануритись в аналіз тієї колосальної проблеми — розповісти йому про Пруденс і сиріт, про жінок, які витягують немовлят із каналів, і чоловіків, які кидаються у вогонь, щоб урятувати незнайомців, про зморених голодом в’язнів, які діляться останніми крихтами з іншими голодними в’язнями, і про місіонерів, які пробачили блудників, про сестер-доглядальниць, які піклуються про божевільних, і про людей, які любили псів, яких більше ніхто не міг полюбити, і про всіх-всіх інших.

Але вдаватися в подробиці не було потреби. Він відразу все зрозумів.

— Знаєте, мене теж цікавило це питання, — зізнався він.

— Я знаю, — відповіла Алма. — Цікаво, чи Дарвін теж над цим задумувався?

— Так, — підтвердив Воллес.

А тоді, задумавшись, замовк.

— Але, щиро кажучи, я ніколи достеменно не знав, якого висновку він дійшов. Він, знаєте, був дуже обережним і ніколи ні про що не заявляв, коли не був до кінця впевнений. На відміну від мене.

— На відміну від вас, — погодилась Алма. — Але я така сама, як він.

— Так, такі самі.

— Вам симпатизував Дарвін? — запитала Алма. — Мене завжди це цікавило.

— О, так, — тут же відповів Воллес. — Дуже. Він був найкращий серед людей. Геній нашого часу, чи то пак, усіх часів. Хто з ним зрівняється? Колись був Аристотель. Копернік. Галілей. Ньютон. А тепер є Дарвін.

— То ви ніколи на нього не ображалися?

— Господи, звичайно, що ні, міс Віттекер. У науці вся слава належить першовідкривачу, а отже, теорія природного добору — його заслуга. Скажу вам більше: тільки в нього було достатньо величі, щоб її створити. Він став Вергілієм нашого часу, який провів нас крізь рай, пекло й чистилище. Був нашим божественним провідником.

— Я теж завжди так думала.

— Ось що я скажу вам, міс Віттекер — мене анітрохи не засмутило те, що ви скоріше від мене висунули теорію природного добору, але я б страшенно зажурився, якби дізнався, що ви випередили Дарвіна. Розумієте, я від нього в захваті. І не хотів би побачити, що його скинули з трону.

— Я на його трон не претендую, молодий чоловіче, — м'яко відповіла Алма. — Не хвилюйтесь.

Воллес розсміявся.

— Мені дуже подобається, міс Віттекер, коли ви називаєте мене молодим чоловіком. Чудовий комплімент для того, хто вже розміняв сьомий десяток.

— Для тої, що вже розміняла дев’ятий, це не комплімент, а правда.

Він справді здавався їй молодим. Як цікаво склалось — найкращі роки свого життя вона провела в товаристві старих чоловіків. Усі ті розмови за вечерею, які хвилювали розум і уяву, коли вона, ще дитина, сиділа за столом із безкінечною шерегою геніальних учених. Роки, проведені в Білому Акрі, коли вони з батьком допізна говорили про ботаніку й торгівлю. Чотири щасливі роки тут, у Амстердамі, коли дядько Діс ще був живий. А тепер вона сама постаріла, й старих чоловіків довкола неї більше не зосталось! Тепер вона сиділа біля згорбленого сивого бороданя — дитини в свої шістдесят — і почувалась у цій кімнаті древньою черепахою.

— Знаєте, яка моя думка, міс Віттекер? Щодо вашого запитання про походження людського співчуття й самопожертви? Я вважаю, що еволюція пояснює майже все про нас і, безперечно, все про решту світу природи. Але я не вірю, що сама лише еволюція здатна пояснити унікальну людську свідомість. Розумієте, у такому гострому й чутливому інтелекті й емоціях немає жодної еволюційної потреби. На практиці нам не потрібен такий розум. Розуму, який вміє грати шахи, нам не треба, міс Віттекер. Нам не потрібен розум, здатний вигадувати релігії чи сперечатися про наше походження. Нам не потрібен розум, що змушує нас плакати в опері. Та й опери нам, взагалі-то, не потрібно, ні науки, ні мистецтва. Ані етики, моралі, гідності й самопожертви. Нам не потрібні любов і кохання — принаймні точно не такою мірою, як ми їх відчуваємо. Наша чутлива натура може стати тягарем, бо через неї ми неймовірно страждаємо. Тому я не вірю, що наш розум є наслідком природного добору, хоча в те, що саме природний добір дав нам наше тіло й більшість здібностей — вірю. Знаєте, звідки, на мою думку, у нас такий дивовижний розум?

— Знаю,