Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

Йшли ще дві баби: Мурашкіна, з якою Сташек був на сінокосах, і Капітоліна, спеціалістка із солення та копчення дикого м’яса.

Вели за собою двох в’ючних коней з притороченими бочками на м’ясо, мішком солі, фуражем, запасом харчів і всім потрібним для такої нагоди устаткуванням. Полювати мали у верхів’ї течії Золотушки. Ночували в тайзі біля вогнища і лише на другий день надвечір дісталися до мисливської напівдимної хатини.

Пощастило їм з погодою. Дощ ущух. Удень сонячно. Ночі були тихі, місячні. Осіння тайга — позолочена модриновою хвоєю. Червоніла гронами горобини. Годувала мисливців ягодами медяної «облепіхи» — рокитини, боровиками і дорідною брусницею. Тієї осені тайга була винятково родючою, особливо стосовно кедрових горіхів. Але вони приїхали сюди на лови, звірину на м’ясо добувати. Ролі в них були розділені. Митрич з Дарією полювали, дві інші баби займалися трофеями, четвертували м’ясо, підкопчували, солили і вкладали у бочки, чистили й сушили шкіри. Сташек був тут хлопцем до всього: дбав про коней, які спеціальними березовими волокушами стягували до зимовища тіла вбитих оленів і кіз, дбав, щоб не забракло сушняку на вогонь і свіжої берези для копчення м’яса.

Уже перші дні були для них вдалими. Блідим світанком по тропах до водопою Митрич застрелив двох оленів, серед них дорідного рогача з характерним багатим поріжжям. І немов цього йому було мало, наступної ночі пішов у тайгу сам, засів і при місячному сяйві застрелив ще одного. Дарія була не такою щасливою, але й вона застрелила непогане оленятко.

Баби варили жирні, багаті обіди. У казанку біля негаснучого вогнища завжди можна було виловити шматок копченої, пахучої рослинами дичини. Люди напихалися м’ясом, набивали зголоднілі шлунки. Навіть собаки, бо Митрич на цей раз забрав їх на лови, через кілька днів на підкинуті їм кості дивитися не хотіли.

Баби швидко насолили дві бочки першосортного м’яса, але ще дві порожні чекали. У диму коптилися жилаві голінки й голови. Окремо сушилися шкіри.

— Як так нам далі піде, то швиденько справимося.

Йшло так добре, аж тут раптом однієї ночі немов бритвою відрізало. Зірвався раптом холодний пронизливий вітер, небо затяглося густими хмарами і мрячило імлистою мжичкою. Недокопчене м’ясо, ослизлі шкіри сховали під дахом. Вогнище пригасло, дим волочився низько. Баби лускали з фіолетових шишок кедрові горіхи і виплітали з березового лика туяски. Митрич курив цигарку, підкладав до печі й споглядав у вогонь. Собаки дрімали біля його ніг. Сташек доглядав коней, приносив дерево до печі. Кілька днів так тривало. Якось після полудня Митрич вийшов перед хату і довго дивився в небо.

— Неначе трохи розпогоджується, мабуть, завтра буде погода. Пройдусь вечерком для впевненості по тайзі, кості випрямлю.

— Дідусю, я можу з тобою?

Хмари швидко зникали. Небо прояснювалось. Тайга була мокра після дощу. Сташек йшов крок за кроком за Митричем і намагався, як і той, йти безшумно, щоб жодна гілочка під ногами не тріснула. Митрич вів берегом ріки, потім повернув убік і почав спинатися на стрімку, порослу молодим сосняком височину. Біля її вершини Митрич приклав палець до рота. Сташек майже стримав подих. Пригинцем пройшли ще кілька кроків і присіли навпочіпки біля розкоріненої старої модрини. Звідси у просвічуванні місяця видно було широку галявину, яка поволі опускалася до ріки. А кільканадцять кроків від модрини — пошарпана вітрами скельова руїна. Митрич показав у напрямі прирічної галявини.

— Пасуться тут, солі шукають і до водопою сюди ходять. Може, сьогодні прийдуть.

Сховалися за великим стовбуром. Були з завітряного боку. Довго чекали мовчки і не рухаючись. Нічого й нічого. Раптом побачили. З-за скельової руїни повільненько висунувся і зупинився величезний звір.

— Сохатий! Самітник, мабуть, до водопою йде...

Митрич не торкався рушниці. Сташек зупинив подих, дивився і надивитися не міг. Лось був могутній. Сташеку видався вищим і дебелішим від коня. Звір підняв угору бородату голову з широко закривленою, лопатоподібною нижньою частиною голови і нюхав роздутими храпами.

— Старий. З десять пудів має, якщо не більше.

Лось продовжував стояти нерухомо, прямо у монументальній позі. Голосно втягував повітря, облизувався язиком. Раптом чи то застогнав, чи то хрипло заревів і, підносячи високо копита передніх ніг, повільненько попрямував униз до ріки. Сташек дивився за ним, мов зачарований, поки звір не сховався в густих заростях молодняка.

— Чому не стріляв, дідусю? Два кроки від нас...

— Ніколи, сину, у звірину без потреби не стріляй. А яка від сохатого нам користь? М’ясо вітром прошите, одне лихо. Дуже старий був, нехай спокійно своє доживе.

Наступного ранку в цьому ж самому місці дідусь з Дарією застрелили по гарній штуці. А Сташеку все більше кортіло, щоб самому заполювати. Але на його несміливі приставання Митрич все мовчав. Врешті Дарія не видержала і заступилася за хлопця.

— То навіщо ти йому берданку дав? Жартуєш собі з хлопцем? Як його з собою не візьмеш на полювання, то ще сьогодні зі мною піде.

— Бабська балакучість! — обурився дідусь на Дарію. Але ввечері довго пояснював Сташеку, якими набоями і на якого звіра заряджати берданку, як найзручніше з неї прицілюватися та попадати. Раненько підстерігали, коли сарни підуть видивленою стежкою до водопою. Коли нарешті показалися, Митрич вказав Сташеку на одного сарнюка і наказав стріляти. Було надто близько, щоб з такої відстані промахнутися. Сташек