Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей

Вія божився, що такий чудовий голос треба обробити, і нахвалявся найняти їй учителя співу. Міс Горокс не бачила в цих словах нічого смішного. Сер Пітт того вечора був дуже веселий і випив зі своїм приятелем дворецьким хтозна-скільки рому. Було дуже пізно, коли відданий приятель і служник відвів свого пана до спальні.

Через півгодини після того в будинку зчинилася велика метушня. У вікнах старого порожнього замку, де господар звичайно займав тільки дві чи три кімнати, раптом засвітилося. Служник помчав верхи на поні в Грязьбері по лікаря. А ще через годину (і це зайвий раз показує, як добре достойна місіс Б’ют знала, що робилося в домі баронета) та леді, в капорі та в дерев’янках, велебний Б’ют Кроулі І його син Джеймс побігли парком до замку й зайшли туди відчиненими парадними дверима.

Минувши передпокій і малу оббиту дубовими панелями вітальню, де на столі стояли три чарки й порожня пляшка з-під рому — свідки баронетового бенкету, — вони вскочили до кабінету господаря й застали там міс Горокс, злочинницю в стрічках, що з в’язкою ключів у руці гарячково пробувала відімкнути шухляди. Вона перелякано зойкнула і впустила їх, коли на неї з-під чорного капора блиснули очі місіс Б’ют.

Гляньте сюди, Джеймсе і містере Кроулі! — крикнула місіс Б’ют, показуючи на розгублену чорнооку міс Горокс.

Він сам дав їх мені, сам дав! — заремствувала та.

Кажеш, сам дав, мерзенна тварюко? — загорлала місіс Б’ют. — Будьте свідком, містере Кроулі, що ми застали цю ледащицю на місці злочину, вона крала майно вашого брата! її повісять, я завжди казала, що її повісять! — Смертельно налякана Бетсі Горокс упала навколішки й заплакала. Але, як відомо, справді добра жінка ніколи не квапиться прощати, і приниження ворога завжди сповнює її душу невимовною радістю.

Дзвони, Джеймсе! — мовила вона. — Дзвони, поки збіжаться люди! — На той довгий, гучний поклик з’явилося троє чи четверо слуг, які ще залишилися в порожньому замку.

Візьміть цю жінку під замок! — скомандувала місіс Б’ют. — Ми застукали її, коли вона грабувала сера Пітта, Містере Кроулі, ви складете обвинувальний акт, а ти, Бедоузе, відвезеш її завтра до саутгемптонської в’язниці.

Що ти, голубко, — заперечив суддя й пастор, — вона ж тільки…

Де наручники? — запитала дружина, тупнувши дерев’янкою. — Десь тут були наручники! Де її мерзенний батько? — Він сам дав їх мені! — все ще кричала бідолашна Бетсі.— Правда, Естер? Ти ж бачила, як сер Пітт… ти знаєш, що він дав мені… вже давно, другого дня після ярмарку в Грязьбері… Вони мені не потрібні. Беріть їх, якщо вважаєте, що вони не мої! — Бідолаха витягла з кишені дві великі пряжки для черевиків, оздоблені фальшивими каменями, якими вона давно милувалася і які щойно привласнила, знайшовши їх у книжковій шафі, де вони були сховані.

Отакої, Бетсі, як ви можете так брехати! — мовила молоденька посудниця, її недавня протеже. — Та ще й такій ласкавій, добрій мадам Кроулі і його велебності! — Вона присіла. — Ви можете обшукати всі мої шухляди, мем, я не боюся, ось мої ключі, я чесна дівчина, хоч і дочка вбогих батьків і виховувалася в робітному домі. І щоб мені з цього місця не зійти, якщо ви знайдете в мене хоч клапоть мережива чи шовкову панчоху з тієї купи уборів, що ви натягали! — Давай ключі, клята розпуснице! — просичала доброчесна леді в капорі.

А ось вам свічка, мем, і якщо ваша ласка, мем, я покажу її кімнату, мем, і шафу в кімнаті ключниці, мем, до якої вона понаносила цілі купи речей, мем, — не вгавала маленька Естер, увесь час присідаючи.

Стули свою пельку, я й сама добре знаю, котру кімнату займає ця тварюка. Місіс Браун, ходіть, будь ласка, зі мною, а ти, Бедоузе, не спускай ока з цієї жінки, — сказала місіс Б’ют, схопивши свічку. — Містере Кроулі, підіть-но краще нагору й гляньте, чи не вбивають там вашого нещасного брата. — І в супроводі місіс Браун леді в капорі подалася до кімнати, справді дуже добре їй відомої.

Пастор пішов нагору й застав там лікаря з Грязьбері й переляканого Горокса, що схилився над кріслом свого пана.

Вони пробували пустити йому кров.

Рано-вранці пасторова дружина вирядила посланця до містера Пітта, а сама перейняла керівництво в домі й цілу ніч доглядала баронета. Старого таки відволали, але мову йому відібрало, хоч, здається, він усіх упізнавав. Рішуча місіс Б’ют ні на крок не відходила від його ліжка. Здавалося, ця маленька жінка зовсім не потребувала сну і ні на мить не склепила своїх палючих чорних очей, хоч навіть доктор захропів, сидячи в кріслі. Горокс ще зробив кілька відчайдушних спроб поновити свою владу і прислужитися господареві, але місіс Б’ют назвала його старим п’яницею і заборонила йому з’являтися в цьому домі, а то, мовляв, не минути йому в’язниці, так само, як і його негідній дочці.

Злякавшись її погроз, Горокс ушився вниз до оббитої дубом вітальні, де сидів містер Джеймс. Переконавшись, що пляшка з-під рому порожня, Джеймс звелів дворецькому подати ще одну, яку той і приніс разом з чистими чарками. Пастор з сином сіли до столу, наказавши Гороксові негайно ж здати ключі і більше не з’являтися. Остаточно переможений такою наполегливістю, Горокс віддав ключі і в темряві нишком утік разом з дочкою, зрікшись влади в Королевиному Кроулі.

Спадкоємець Королевиного Кроулі приїхав до замку, тільки-но довідався про нещастя, і відтоді, можна сказати, став там цілковитим володарем. Бо хоч старий баронет і прожив ще кілька місяців, до нього так і не повернулися цілком ні пам’ять, ні мова, і керівництво перейшло в руки старшого сина. Пітт застав батькові справи в дуже заплутаному стані. Баронет весь час то докупляв землі, то віддавав її в заставу; він мав ділові стосунки з десятками людей і з кожним сварився: сварився з усіма орендарями й позивав їх, судився з адвокатами, з компаніями копалень і доків, у яких