Знедолені - Віктор Гюго
За двісті кроків від малого мосту драгуни розступилися, пропустили фіакр із Лафайєтом і зімкнулися позад нього. В цю мить натовп наштовхнувся на драгунів. Жінки, охоплені жахом, сипнули врозтіч.
Що відбулося в ту фатальну хвилину? Ніхто напевне не може цього сказати. То була мить темряви, коли дві хмари злилися докупи. Одні розповідають, ніби з боку Арсеналу пролунала фанфара, яка подала сигнал атаки, інші — ніби якийсь хлопець ударив кинджалом драгуна. Не викликає сумніву лиш те, що зненацька пролунали три постріли: перший убив командира ескадрону Шоле, другий — глуху бабу, яка зачиняла вікно на вулиці Контрескарп, третя куля дряпнула еполет в одного офіцера. Якась жінка закричала: «Почали рано!» — і тут юрма побачила ескадрон драгунів, що мчав із шаблями наголо по вулиці Бассомп’єра та по бульвару Бурдона, змітаючи усе перед собою.
Тепер почалося: летить каміння, гримлять постріли, багато людей збігають униз і перебираються через малий рукав Сени; дров’яні склади острова Лув’є, цієї природної фортеці, кишать людьми, які виривають кілки з огорож, стріляють із пістолетів, миттю споруджують барикаду; відтиснута назад молодь відступає через Аустерліцький міст і нападає на муніципальну гвардію, прибігають карабінери, драгуни рубають шаблями, натовп кидається врозтіч, гомін війни розноситься по всіх чотирьох кінцях Парижа, скрізь кричать: «До зброї!», скрізь біжать, падають, відбиваються. Гнів роздмухує повстання, як ото вітер роздмухує полум’я…
На правому березі, на лівому, на набережних, на бульварах, у Латинському кварталі, поблизу ринків засапані чоловіки — робітники, студенти, члени таємних товариств — голосно читали відозви, били вуличні ліхтарі, розпрягали екіпажі, розбирали бруківку, висаджували двері будинків, виривали з корінням дерева, нишпорили в льохах, котили бочки, нагромаджували посеред вулиці кругляки, щебінь, меблі, дошки — споруджували барикади.
На вулиці Нонендьєр добре вдягнений буржуа, лисий, з черевцем, з високим лобом, зі звучним голосом, з чорною бородою і жорсткими вусами, не криючись, пропонував перехожим патрони.
На бульварі Сен-Мартен розгромили зброярню, а на вулицях Бобур, Мішель-ле-Конт і Тампль — три крамниці зброярів. За кілька хвилин тисячорукий натовп розхапав двісті тридцять рушниць, шістдесят чотири шаблі, вісімдесят три пістолети.
Усе це відбувалося зразу по всьому місту, наче безліч блискавок, що спалахують під безперервний гуркіт грому.
Менш ніж за годину в одному тільки кварталі ринків виросли двадцять сім барикад. Їхнім осереддям був той знаменитий будинок № 50, який правив за фортецю Жанові та його ста шести побратимам; захищений з одного боку барикадою Сен-Меррі, а з другого — барикадою на вулиці Мобюе, він панував зразу над трьома вулицями: Арсі, Сен-Мартен та Обрі-ле-Буше, яка була його фронтом.
Безліч барикад було споруджено і в двадцятьох інших кварталах Парижа.
Шиночки та комірчини воротарів, які опинилися всередині барикад, були перетворені на караульні пости. Попри свою стихійність, заколот відбувався згідно з правилами найдосконалішої військової тактики. Вузькі, нерівні, покручені вулички з безліччю кутів та поворотів були мов умисне створені для барикадних боїв, а надто околиці ринків, де мережа вулиць здавалася заплутанішою, ніж ліс.
Повстання перетворило центр Парижа з його лабіринтом звивистих вуличок на могутню, неприступну цитадель.
Тим часом пробили збір, національні гвардійці поквапно одягались і озброювались, загони виходили з мерій, полки — з казарм. В деяких полках солдати вагались, і ще невідомо було, чим усе це закінчиться. Величезні патрулі, складені з цілих піхотних батальйонів та рот Національної гвардії, з поліційними приставами на чолі, провадили розвідку захоплених повстанцями вулиць. Зі свого боку, повстанці ставили варту на перехрестях і зухвало висилали дозори за лінію барикад. Обидві сторони стежили одна за одною. Уряд, маючи в своєму розпорядженні цілу армію, все ж вагався. Посутеніло, й на дзвіниці Сен-Меррі вдарив на сполох дзвін. Тодішній військовий міністр маршал Сульт, що брав участь у битві під Аустерліцем, дивився на все це похмуро.
Він, а також маршал Добо та генерал Бюжо, які командували військами, звикши до чітких правил строгої воєнної тактики, геть розгубилися перед лицем розбурханої стихії, яка зветься народним гнівом. Вітер революції приборкати нелегко.
Протягом двох останніх років Париж бачив не одне повстання. Це місто ставиться до таких подій з дивовижним спокоєм. Париж має надто багато справ, щоб зважати на таку дрібницю, як заколот.
На якомусь перехресті, в якомусь провулку або тупику стріляють, захоплюють, віддають і знову беруть барикади. Ллється кров, картеч зрешечує фасади будинків, кулі вбивають людей просто в ліжках, трупи встеляють бруківку. А зовсім неподалік чутно стукіт більярдних куль у якій-небудь кав’ярні.
Театри відкриті, там розігрують водевілі; цікаві сміються й теревенять за два кроки від вулиць, на яких торжествує війна. Котяться фіакри, перехожі йдуть до ресторанів обідати, часто в ті самі квартали, де б’ються. 1831 року стрілянину припинили, щоб пропустити весільний поїзд.
Нема нічого дивовижнішого, ніж це, але така властивість паризьких бунтів. У жодній іншій столиці чогось подібного не зустрінеш. Для цього необхідні дві умови: велич Парижа і його безтурботність. Треба бути містом Вольтера й Наполеона.
Проте під час збройного повстання 5 червня 1832 року велике місто, мабуть, відчуло аж надто грізну небезпеку. Воно злякалося. Повсюди, навіть у найдальших і «байдужих» кварталах, можна було бачити зачинені посеред білого дня двері й віконниці. Хоробрі озброювалися, боягузи ховалися. Зникли перехожі, багато вулиць були безлюдні, як о четвертій годині ранку. Ширилися тривожні чутки. Казали, ніби на вулиці Обрі-ле-Буше зайняла позицію ціла батарея; начебто маршал Лобо і генерал Бюжо погодили свої дії, й опівночі або вдосвіта до центру повстання водночас виступлять чотири колони — перша від площі Бастилії, друга від Сен-Мартенської застави, третя від Гревської площі, четверта від ринків; а втім, можливо, що війська покинуть Париж і відступлять до Марсового поля; і взагалі невідомо, чим усе це закінчиться, — слід чекати дуже серйозних подій.
Настав вечір, але театри не відкрилися; патрулі шастали по вулицях, обшукуючи перехожих, хапаючи підозрілих. На дев’яту годину було затримано понад вісімсот осіб. Поліційна префектура була переповнена, в’язниця Консьєржері переповнена, тюрма Форс переповнена. Подекуди заарештовані спали покотом просто неба на подвір’ях в’язниць. Повсюди панувала тривога і мало властивий Парижу страх.
У домах барикадувалися. Жінки та матері непокоїлись, тільки й чути було: «О Господи! Він досі не повернувся!» Вряди-годи здалеку долинало торохкотіння коліс по бруку. Стоячи в дверях, люди дослухалися до гомону,
