Знедолені - Віктор Гюго

— Ну, розкажи мені про свої любовні походеньки, викладай усе, не соромся! Чорт забери, до чого ж тупі ці молоді хлопці!

— Тату! — повторив Маріус.

Обличчя старого освітилось якимсь внутрішнім сяйвом.

— Так-так, називай мене татом, і все буде гаразд, побачиш.

У його грубуватості прозирало таке добре батьківське почуття, що Маріус був просто оглушений цим раптовим переходом від розпачу до надії. Він тепер сидів біля столу й у світлі свічок стало видно, яке в нього жалюгідне вбрання. Дід дивився на нього з подивом.

— То ти й справді не маєш жодного су? — сказав він. — Ти вдягнений, як злодюжка.

Він дістав із шухляди гаманця й поклав на стіл.

— Тут сто луїдорів, купи собі пристойного капелюха.

— Тату, — провадив Маріус, — коли б ви знали, як я її кохаю! Вперше я побачив її в Люксембурзькому саду. Ви собі не уявляєте, скільки я вистраждав! А тепер ми бачимося щодня, її батько про це не знає, він збирається виїхати з нею до Англії, і я сказав собі: «Піду-но я до свого дідуся і все йому розповім». Без неї я збожеволію, Я помру, я захворію, я кинусь у воду. Я повинен одружитися з нею, інакше я пропаду. Ось вам уся правда, здається, я нічого не пропустив. Вона живе на вулиці Плюме, в саду за залізною штахетною огорожею. Це неподалік Будинку інвалідів.

Жільнорман сидів біля Маріуса і сяяв. Утішаючись звуком його голосу, він водночас утішався понюшкою тютюну. Почувши про вулицю Плюме, старий затримав подих і розсипав рештки тютюну собі на коліна.

— На вулиці Плюме, кажеш? Так-так, знаю, колись вона називалася вулицею Бломе. Маріусе, я вважаю цілком природним, що хлопець твого віку закохується. Краще будь закоханим, ніж якобінцем. То ти кажеш, маленька приймає тебе потай від свого таточка? Це мене не дивує. Я сам мав такі пригоди й не одну. Тільки не варто робити з цього трагедію і квапитися з одруженням. Розважайтеся, смертні, але не суньте шию в шлюбний зашморг. У таких випадках слід розшукати свого старенького дідуся, добряка в душі, і сказати йому: «Такі-то справи, дідусю». І дідусь скаже: «Це нормально, я був колись молодим, ти станеш колись старим. Бери-но двісті пістолів — повернеш їх своєму онукові. Розважайся!» Ось як залагоджують такі справи. Одружуватись не треба, але це не перешкода. Ти мене зрозумів?

Маріус, остовпілий і не здатний вимовити ні слова, заперечливо похитав головою.

Старий вибухнув сміхом, підморгнув онукові, плеснув його по коліну й по-змовницькому заглянув йому у вічі.

— Дурнику! Зроби її своєю коханкою, — пояснив він, лукаво стенувши плечима.

Маріус зблід. Досі він нічого не збагнув із дідової балаканини, але наприкінці старий сказав слова, які Маріус зрозумів, і які були смертельною образою для Козетти. Ці слова: «Зроби її своєю коханкою», — пронизали серце суворого й цнотливого юнака, наче лезо шпаги.

Він підвівся, підняв свого капелюха, що впав на підлогу, й твердою ходою рушив до дверей. На порозі Маріус обернувся, глибоко вклонився дідові, випростався і сказав:

— П’ять років тому ви образили мого батька. Сьогодні ви образили мою дружину. Я не прошу у вас більше нічого, добродію. Прощайте.

Жільнорман, заціпенівши від подиву, розкрив був рота, простяг руки, спробував підвестися, та, перш ніж він здобувся на слово, двері зачинились, і Маріус зник.

Якусь хвилину старий сидів нерухомо, наче вражений блискавкою, нездатний ні говорити, ні дихати — здавалося, чиясь могутня рука здавила йому горло. Нарешті він підхопився з крісла, підбіг до дверей так прудко, як тільки можна бігати у дев’яносто один рік, відчинив їх і заволав:

— На поміч! Рятуйте!

Прибігла дочка, потім слуги. Задихаючись, старий закричав жалібним голосом:

— Біжіть за ним! Зупиніть його! Що я йому такого зробив? Він збожеволів! О, Господи! Тепер він уже ніколи не вернеться!

Він підбіг до вікна на вулицю, тремтячими руками розчахнув стулки, наполовину вихилився надвір і, тимчасом як Баск та Ніколетта утримували його ззаду, загукав:

— Маріусе! Маріусе! Маріусе! Маріусе!

Але Маріус не міг почути його, він у цю мить уже завертав за ріг вулиці Сен-Луї.

Болісно скривившись, дев’яносторічний дід двічі або тричі притулив долоні до скронь, відійшов хитаючись від вікна й опустився в крісло — без пульсу, без голосу, сліз; голова йому смикалась, губи ворушилися, очі згасли, а в серці він відчував лише порожнечу, безпросвітну й чорну, як ніч.

Книга восьма

Куди вони йдуть?

1. Жан Вальжан

Того самого дня, близько четвертої, Жан Вальжан сидів на одному з найбезлюдніших укосів Марсового поля. З обачності чи то внаслідок переміни у звичках, які помалу назрівають у житті кожної людини, він тепер дуже рідко виходив із Козеттою. Жан Вальжан був у своїй робочій куртці та в сірих полотняних штанях, широкий дашок кашкета затуляв йому обличчя. Щодо Козетти, то він почував себе спокійним і щасливим, недавні тривоги розвіялись; проте тиждень або два тому в нього з’явилися інші підстави бути стурбованим. Одного дня, прогулюючись на бульварі, він помітив Тенардьє. Той не впізнав його, бо він був перевдягнений, але згодом Жан Вальжан зустрічав Тенардьє ще кілька разів і тепер не сумнівався, що бандит нишпорить по кварталу. Цього було досить, щоб Жан Вальжан неабияк стривожився. Тенардьє тут — отже, їм загрожує небезпека.

Крім того, в Парижі було неспокійно. Політичні заворушення турбували кожного, хто мав поважні підстави ховатися від поліції. Вистежуючи заколотників, вона могла натрапити й на такого чоловіка, як Жан Вальжан.

Тож не дивно, що він був стурбований.

Особливо підсилив його тривогу один непоясненний факт. Сьогодні вранці, коли ще усі в домі спали, він прогулювався в саду перед зачиненими віконницями Козетти й помітив на стіні — певно, надряпаний цвяхом — напис:

Склодувна вулиця, № 16.

Подряпини біліли на старому потемнілому тиньку і здалися йому зовсім свіжими, кущик кропиви під стіною був притрушений вапняним порошком. Очевидно, напис надряпали цієї ж таки ночі. Що він мав означати? Адресу? Умовний знак для когось? Чи застереження? У кожному разі, Жанові Вальжану стало очевидно, що в саду побував хтось чужий. Він згадав про дивні події, які нещодавно наводили страх на мешканців дому.

Козетті про напис цвяхом на стіні він не сказав, щоб не налякати її.

Обміркувавши і зваживши все це, Жан Вальжан вирішив покинути Париж і навіть Францію. Він попередив Козетту. За тиждень він збирався виїхати до Англії. Сидячи на Марсовому полі, Жан Вальжан думав про