Знедолені - Віктор Гюго
— Шотке? — запитав він у Курфейрака.
— А, один дідусь.
То був Мабеф.
Розповімо, як він тут опинився.
Анжольрас та його друзі йшли по бульвару Бурдона, коли драгуни кинулись в атаку, й були серед тих, хто звернув у вулицю Бассомп’єра з криками: «На барикади!» На вулиці Ледіг’єра вони перестріли старого, який плентав їм назустріч.
Його хитало з боку в бік, наче п’яного, і він тримав капелюха в руці, хоч цілий ранок мрячило, та й тепер накрапував дощ. Курфейрак упізнав дідуся Мабефа. Він був знайомий із ним завдяки Маріусові. Знаючи мирну й боязку вдачу колишнього церковного старости та любителя книг, Курфейрак був вражений, побачивши його посеред цієї колотнечі, за два кроки від кавалерії, що насувалася на юрму.
— Пане Мабеф, ідіть додому, — сказав Курфейрак.
— Чому?
— Скоро почнеться буча.
— То й гаразд.
— Рубатимуть шаблями, стрілятимуть із рушниць, пане Мабеф.
— Хай і так.
— Палитимуть із гармат.
— Тим ліпше. Куди ви прямуєте?
— Ми йдемо валити уряд.
— От і добре.
І старий пішов із ними. Більше він не мовив жодного слова. Його хода несподівано стала твердою. Робітники хотіли взяти Мабефа під руки, але він заперечливо похитав головою. Він ішов у перших рядах колони, ішов бадьоро, проте вираз обличчя в нього був такий, наче він спить.
— Що за дивний дідуган! — шепотілися студенти. В натовпі пройшла чутка, ніби це колишній член Конвенту, старий царевбивця.
Гаврош марширував, співаючи і надимаючи щоки, наче грав на уявній сурмі. Ось що він співав:
Наче жовтіє місяць угорі.
— Пора, ходімо в чагарі, —
сказав Шарло Шарлотті.
Та-рам та-та!
Ну й сміхота!
Одного Бога і одного короля,
Один ліар і чобіт маю я.
Удосвіта на чебреці
Вмостилися два горобці,
Хильнути їм охота.
Та-рам та-та!
Ну й сміхота!
Одного Бога і одного короля,
Один ліар і чобіт маю я.
Роси надудлились вони
І стали битись, пустуни,
З них тигр сміявся жовтий.
Та-рам та-та!
Ну й сміхота!
Одного Бога і одного короля,
Один ліар і чобіт маю я.
Поскублись добре лобурі.
— Пора, ходімо в чагарі, —
сказав Шарло Шарлотті.
Та-рам та-та!
Ну й сміхота!
Одного Бога і одного короля,
Один ліар і чобіт маю я.
Вони прямували до Сен-Меррі.
4. Новобранці
Натовп щохвилини більшав. Біля Зубчатої вулиці до нього приєднався високий чоловік із сивиною у волоссі; Курфейрак, Анжольрас і Комбефер звернули увагу на грубий і зухвалий вираз його обличчя, але ніхто з них його не знав. Гаврош був надто заклопотаний — він співав, насвистував, галасував, забігав уперед, стукав у віконниці крамничок руків’ям свого негодящого пістолета — і не помітив того новобранця.
Звернувши на Склодувну вулицю, юрма опинилася навпроти Курфейракового під’їзду.
— От і чудово, — сказав Курфейрак, — я забув удома гаманець і до того ж загубив капелюха.
Він покинув гурт і, перестрибуючи через чотири сходинки, швидко піднявся до себе. Там узяв свого старого капелюха, гаманець, а також прихопив досить велику скриньку квадратної форми, що була схована в брудній білизні. Коли він бігцем спускався по сходах, його гукнула воротарка:
— Пане Курфейрак, тут вас запитує один.
— Хто такий?
— Я не знаю.
— Де він?
— У моїй комірчині.
— Хай іде к бісу! — мовив Курфейрак.
— Але він чекає вас уже більше години! — відказала жінка.
В цю саму мить із комірчини воротарки вийшов юнак у подертій блузі й полатаних штанях, худий, блідий, маленький, весь у ластовинні, більше схожий на перевдягнену дівчину, ніж на хлопця. Проте він заговорив до Курфейрака голосом, що анітрохи не був схожий на дівчачий:
— Можна мені бачити пана Маріуса?
— Його немає вдома.
— Він повернеться сьогодні?
— Не знаю. — І Курфейрак додав: — От я, то справді не повернуся.
Юнак пильно подивився на нього і запитав:
— Чому?
— А тому.
— Куди ж ви йдете?
— Яке тобі діло?
— Можна я понесу вашу скриньку?
— Я йду на барикади.
— Ви дозволите мені піти з вами?
— Якщо хочеш! — відповів Курфейрак. — Вулиця відкрита для всіх.
І бігцем кинувся наздоганяти друзів. Десь аж за чверть години він помітив, що той хлопчина справді пішов із ними.
Юрма ніколи не йде туди, куди хоче, її несе мов поривом вітру. Вона поминула Сен-Меррі й «опинилася» сама не знаючи як, на вулиці Сен-Дені.
Книга одинадцята
«Коринф»
1. Деякі відомості про шинок «Коринф»
Перехожий, який звертав із вулиці Сен-Дені у вулицю Шанврері, бачив, що вона звужується перед ним, наче увійшов у видовжену лійку. В кінці тієї зовсім короткої вулиці дорогу йому загороджував ряд високих будинків, і він міг би подумати, що потрапив у глухий кут, якби праворуч і ліворуч не помічав вузьких темних проходів. То була поперечна вуличка Мондетур, що одним кінцем з’єднувалася з вулицею Проповідників, а другим виходила на вулиці Лебедину й Малу Жебрацьку. У глибині цього своєрідного глухого кута, на розі правого проходу стояв будинок, нижчий за навколишні, мисом виступаючи на вулицю Шанврері.
У тому будинку й містився знаменитий шинок «Коринф», що існував протягом трьох століть, переходячи від батька до сина. Останнім із цієї славної династії був дядечко Гюшлу.
Зала зі стойкою — на першому поверсі, зала з більярдом — на другому, вузькі кручені сходи крізь отвір у стелі; вино на столах, кіптява на стінах, свічки посеред білого дня, — ось який був цей шинок. Сходи під лядою в нижній залі вели до льоху. На третьому поверсі мешкав сам Гюшлу з дружиною. Підіймалися туди сходами-драбиною, схованими за непомітними дверима в залі другого поверху. Під самим дахом були дві мансарди-комірчини для служниць. Перший поверх ділили між собою кухня й зала зі стойкою.
Свого часу дядечко Гюшлу винайшов чудову страву, якою можна було ласувати тільки в нього — фаршированих коропів. Їх їли при світлі лойової свічки або лампи-кенкета часів Людовика Шістнадцятого на столах, застелених прибитою цвяхами клейонкою. Сюди приходили здалеку.
Як ми вже згадували, «Коринф» був тим місцем, де зустрічалися «Друзі абетки». А відкрив «Коринф» Грантер. Він якось забрів сюди й так уподобав фаршированих коропів, що став приходити часто. Тут пили, їли, галасували. Тут гостинно приймали
