Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

2

Сире літо. Липень як листопад. Було холодно й дощило.

Ігоря вдома не було. Залишати записку в поштовій скриньці не схотів. Пішов до Вернера, на вулицю Шампольона. Крім Ігоря, я міг довіритися лише йому. Він сидів на сходинці своєї кінопроекційної та курив цигарку, укрившись від дощу. Наче був радий мене бачити. Він крутив «Америка, Америка»[203] і запросив мене увійти. Мені не хотілося в кіно. Я розповів йому все.

— Кепська справа, — пробурмотів він. — Правильно вчинив, що мені розказав.

Вернер та Ігор зайнялися підготовкою. За три дні все було зроблено. Як я зрозумів, Даніель Маго допоміг залагодити ускладнення. Члени Клубу скинулися на похорон на кладовищі Монпарнас. Напевне, було б ліпше подати йому руку до того. Вважатимемо, що вибачити неможливо. Кожен залишився у власній западні. Пастка спрацювала на славу.

На ранок похорону я прокинувся під уже звичну зливу. Чи переносять похорон через повінь? Кожне перехрестя, кожне бістро оживляло кадри з моєї пам'яті, завзяті розмови, минулі часи. Виплили образи Камілли, Сесіль, П’єра і Франка. Я бачив їх маріонетками: їхні рухи були механічними. Мої спогади ожили і не збагнути — жахіття то були чи радощі, хтозна. Це триватиме. Ми мали бути разом цілу вічність, закохуватися й розлучатися, народжувати дітей і прожити повноцінні життя. Усе щезло, як хвилинний спалах. Хоч я й не знав, де він, але вірив, що Франк у безпеці, а рано чи пізно тато розсекретить його схованку. І наша історія із Сесіль не могла на цьому урватися. Я часто згадував, що невтомно повторювали Ігор та Саша, кожен зі свого боку: «Ти живий, тож не жалійся — для тебе можливо все».

Ми опинилися в траурному залі бульвару Едґара Кіне. На похорон Саші на єврейському полі[204] кладовища зібралися всі члени Клубу. Старі й нові. Мадлен прийшла із Жакі, Самі та кількома клієнтами. Були його сусіди, консьєржка, торговці з вулиці Монжа, патрон «Фоторами» й інші люди, яких я не знав. Не уявляю, звідки вони були знайомі. Був навіть Лоньон. Трохи осторонь. Як зазвичай. Ми не знали, Великовухий на службі чи прийшов, бо врешті, проти власної та нашої волі, став членом цього Клубу. Усі такі дивні. Саша ні за що б не повірив, що на його прощальну церемонію прийде стільки людей. Вони примирилися, бо знали, що тут, в очах смерті, усі рівні. Кожен ховався як міг. Виріс ліс парасольок. Це мало допомагало. Шквал їх вивертав. Стічні труби пульсували бурхливою водою, яка затоплювала тротуар. З людей струїлося, усі хлюпали в калюжах і багнюці. Небо було захмареним, гуркотів грім. Ігор і Вернер попереду, Імре з Володимиром позаду, витягли гріб з похоронного фургону, перенесли на руках і поставили на землю. Працівники ритуальних послуг зачепили шнури за ручки та спустили його в могилу. Її заповнила вода. Гріб Саші засмоктала твань. Ігор підійшов до затопленої могили. Вітер здув його ярмулку. Вернер сховав його під величезною парасолею. Ігор витяг із кишені томик і став декламувати текст невідомою мовою, запинаючись через слово. Інші члени Клубу вишикувалися з обох боків і приєдналися до читання.

— Це «Кадиш». Заупокійна молитва, — мимохідь прошепотів мені Грегоріос.

Вони й далі читали відхідну низьким голосом, повільним і уривчастим, наголошуючи кожен рядок, не переймаючись, що мокли під дощем. Таке було вибачення перед Сашею. Забуті минуле, ненависть, помилки. То була обіцянка бути разом, бо більше ніщо ніколи їх не розлучить. Вони завершили водночас, ступили три кроки назад і вклонилися. Ігор плакав. Досі під парасолькою Вернера, він став біля могили вислухати співчуття. Усі вишикувалися одне за одним, тиснули йому руку, обіймали, казали теплі слова. Я був у черзі останнім. Я його не обійняв. Ми простояли кілька секунд один навпроти одного. У мене сльозилися очі. Я простягнув йому сумку. Всередині були три Сашині зошити, списані кирилицею, і тека з фотографіями. Він погортав. Сумно мені всміхнувся, скуйовдив рукою моє волосся та пробурмотів: «Дякую», що мені чується й досі. Це було востаннє, коли я бачив їх усіх разом.

Після похорону Саші вигодинилося й настало літо.

Ти кинеш все, чому віддав кохання,

До решти все, бо й решту розтягли б, —

Найперший це удар меча вигнання.

Ти звідаєш, який солоний хліб

Не свій, як важко сходить вниз чи вгору

По сходах не своїх без ліку діб[205].

Данте. «Рай», пісня XVII

Інформація видавця

* * *

Автор зумів вибудувати розповідь, вдало підібрати тональність і використати гумор, щоб передати неймовірну енергію та глибоку людяність, які допомагають бути оптимістом попри втрачені ідеали.

Колет Брутен, Lecture Jeune

* * *

Хай там як, цей роман амбітний, автору вдалося змалювати повоєнну Францію, байдужу до того, що відбувається за два кроки від неї — у радянській Росії.

Télérama

УДК 821.133.1

ББК 84(4Фра)

Ґ34

Перекладено за виданням:

Guenassia J.-M. Le Club Des Incorrigibles Optimistes / Jean-Michel Guenassia. — Paris: Albin Michel, 2009. — 765 p.

Переклад з французької Анастасії Шведик

Ґенассія Ж.-М.

Ґ34 Клуб невиправних оптимістів / Жан-Мішель Ґенассія; пер. з фр. А. Шведик. — X.: Віват, 2017. — 640 с.

ISBN 978-966-942-117-3 (укр.)

ISBN 978-2-226-19392-6 (фр.)

© Éditions Albin Michel, 2009

© ТОВ «Видавництво “Віват”», видання українською мовою, 2017

Літературно-художнє видання

ҐЕНАССІЯ Жан-Мішель

Клуб невиправних оптимістів

Роман

Головний редактор О. С. Кандиба

Провідний редактор І. Г. Веремій

Редактор М. М. Бірченко

Технічний редактор І. В. Бойко

Дизайнер і верстальник В. О. Верхолаз

Підписано до друку 20.07.2017.

Формат 84x108/32. Ум. друк. арк. 33,6.

Наклад 3100 прим. Зам № 6821.

Термін придатності необмежений

ТОВ «Видавництво “Віват”»,

61037, Україна,