Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон
І мені, нещасному дурневі, мені все це здавалося тільки смакуванням тих радощів життя, що я їх спізнаю на горішньому щаблі суспільства. Я вже втратив багато ілюзій, відколи читав на ранчо в Каліфорнії розважальні романи. Але мені судилося втратити багато й тих ілюзій, які ще залишались.
Як торгівець розумом я зажив успіху. Суспільство відчинило переді мною свої парадні двері. Я увійшов просто до бельетажа — і решта моїх ілюзій розвіялася дуже скоро. Я сидів за одним столом із господарями суспільства, з їхніми дружинами й дочками. Жінки вбиралися гарно, що й казати, але на свій наївний подив я виявив, що їх виліплено з того ж таки глею, що й усіх інших жінок, яких я знав насподі, в підвалі. «Вельможная леді і Джуді О’Греді — рідні сестри по суті своїй» — хоч би й як пишно вбиралася одна з них.
Мене, проте, приголомшувала не так ця схожість, як їхній матеріалізм. Щоправда, ці гарно вбрані гарні жінки патякали про дрібненькі рожеві ідеали і солоденькі й дрібненькі моральні догми, але вся їхня патяканина завжди зводилася до того справжнього, чим вони жили, — до матеріальних вигод.
А скільки сентиментальності в їхньому егоїзмові! Вони бавляться в усіляку дрібну доброчинність і охоче сповіщають вас про те, а тим часом їжа, яку вони їдять, і вбрання, яке вони носять, куплене за дивіденди, оплачені кривавицею робітників і кров’ю тих, хто мусить торгувати своїм тілом. Коли я згадував про таке, сподіваючись невинно, що ці сестри Джуді О’Греді враз позривають із себе закривавлені шовки й самоцвіти, вони натомість дратувалися, і лютували, і правили мені проповіді про марнотратство, пиятику та вроджену злочинність, які, мовляв, спричинялися до злигоднів у підвалі суспільства. Коли я зауважував, що навряд чи це марнотратство, непоміркованість та злочинність спонукує напівголодних шестилітніх дітей працювати щоночі по дванадцять годин на паперовій фабриці Півдня, ці сестри Джуді О’Греді нападалися на моє особисте життя і взивали мене «агітатором», гадаючи, мабуть, що цим сказано все.
Не краще мені велося серед господарів. Я сподівався знайти там людей чистих, шляхетних і живих. Я спілкувався з людьми високого суспільного становища — священиками, політиками, бізнесменами, професорами і газетярами. Я їв з ними м’ясо, пив з ними вино, катався з ними на автомобілях і придивлявся до них. Я таки знайшов чимало людей чистих і шляхетних; але, за поодинокими винятками, життєдіяльні вони не були. Я глибоко переконаний, що полічив би ці винятки на пальцях обох рук. Коли в комусь і жевріло життя, то життя радше нечисте; коли хто й був діяльний, то діяння його були ниці, а решта їх то були попросту непоховані мертвяки, чисті й шляхетні, схожі на мумії, що хоч і добре збереглися, але живі не були. При цій нагоді саме до речі згадати професорів, з якими я запізнався, людей, які живуть для гнилого університетського ідеалу: «Безсторонність вимагає безстороннього розуму».
Мені траплялись люди, що на словах були поборниками миру і водночас вкладали до рук Пінкертонів зброю — розстрілювали страйкарів на своїх власних фабриках. Мені траплялися люди, що обурювалися до нестями брутальністю боксу — і водночас продавали попсовані харчі, від яких гинуло щороку більше дітей, ніж вигибло їх від кривавих рук Ірода.
Я розмовляв з промисловими магнатами в готелях і в клубах, у домівках, у пульманівських вагонах і в каютах пароплавів і чудувався з їхнього невігластва, духовного убозтва. Зате я бачив, як потворно розвинувся їхній розум у всьому, що торкалося бізнесу. А ще я побачив, що їхня моральність, де пахло бізнесом, дорівнювала нулеві.
Ось цей вишуканий добродій з аристократичними рисами обличчя — директор-маріонетка, слухняне знаряддя корпорації, що тихцем грабує вдів і сиріт. А цей добродій, що колекціонує рідкісні книжки і неабияк патронує письменству, — змушений одкуплятися від щелепастого чорнобривого боса-шантажиста з муніципальної машини. Он той редактор рекламує нові ліки і не сміє опублікувати правди про них у своїй газеті зі страху втратити рекламні замовлення; він називає мене підлим демагогом, бо я кажу йому, що його політична економія застаріла і що його біологія — ровесниця Плінія[82].
Ось цей сенатор — знаряддя і раб, дрібна маріонетка величезної неуцької машини босів; такі самі й цей губернатор, і цей член найвищого суду; і всі троє їздять залізницею безкоштовно. А цей чоловік, що статечно та переконано обстоює принади ідеалізму і боже милосердя, щойно зрадив своїх товаришів у грошовій оборудці. Оцей чоловік, стовп церкви і щедрий опікун місіонерства, змушує дівчат працювати у своїй крамниці по десять годин денно за голодну платню і тим самим штовхає їх до проституції. Он той чоловік, що його коштом закладено нові кафедри в університеті, кривосвідчить у суді, щоб вигадати свої долари й центи. А он той залізничний магнат зламав своє слово джентльмена й християнина, згодившись нишком зробити скидку одному із двох промислових босів, що зчепилися на смерть.
І скрізь те саме, злочин і ошуканство, ошуканство і злочин — люди діяльні, але ані чисті, ані шляхетні, і люди чисті і шляхетні, але не діяльні. І ще була велика, зрозпачніла маса, хоч не діяльна, але бодай чиста. Вона грішила не з переситу чи розрахунку — вона грішила, бо була пасивна й темна, звиклася із загальною неморальністю і навчилася обертати її собі на користь. Якби вона була ще й шляхетна та діяльна, вона не була б темна і відмовилась би від участі в зисках, здобутих ошуканством та злочином.
Я виявив, зрештою, що мені не любе життя на горішніх поверхах суспільства. Розум мій нудьгував. Серце й дух також. Все мені остогидло. І я згадав своїх товаришів — інтелігентів та мрійників, позбавлених духовного сану священиків, вигнаних професорів і розумовитих, класово свідомих робітників. Я пригадав свої дні й ночі, напоєні сяйвом сонця та зірок, коли життя було одним неймовірно чарівним дивом, духовним раєм, сповненим некорисливості, ризику й високої романтики. І я побачив перед себе ряхтіння сонцеликого священного Граалю.
І я повернувся до робітництва, серед якого народився і до якого належав. Я не хочу більше сходити нагору. Чудовна будівля суспільства над моєю головою не обіцяє мені радощів. Фундамент будівлі — ось що вабить мене. Там я волію працювати з ломом у руці пліч-о-пліч з інтелігентами, мрійниками і класово свідомими робітниками і, не спускаючи ока з горішніх вікон, розхитувати цілу будівлю. Наспіє день, коли в пас
