Знедолені - Віктор Гюго

— Тут є кеб, — тихо сказав хрипкий голос.

І бандит побачив перед собою бліду дівчину.

Від несподіванки він весь наїжився; немає нічого огиднішого й жахливішого, як видиво стривоженого хижака; один його наполоханий вигляд уже лякає.

— Хто ця хвойда? — затинаючись, пробурмотів він.

— Ваша дочка.

То була Епоніна, а перед нею стояв Тенардьє.

При появі Епоніни п’ятеро інших, тобто Хапнигріш, Паща, Інтелігент, Чепурунчик та Відьмак безмовно й нечутно наблизились зі зловісною повільністю, притаманною людям ночі.

У їхніх руках можна було розгледіти якісь бандитські знаряддя. Паща тримав вигнуті обценьки, які у злодіїв називаються «хусткою».

— Що ти тут робиш? Чого тобі від нас треба? Ти здуріла? — вигукнув Тенардьє, як тільки можна вигукнути, коли розмовляєш пошепки. — Не заважай нам працювати.

Епоніна засміялась і кинулася батькові на шию.

— Я тут, таточку, бо я тут. Хіба не можна просто посидіти на камені? А от вам тут робити нема чого. Адже я принесла Маньйон сухар, хіба ви не знаєте? Поживитися тут нема чим. Поцілуй же мене, любий таточку! Як давно ми з тобою не бачились! То ти на волі, так?

Тенардьє спробував випручатися з Епоніниних рук.

— Гаразд, гаразд, — пробурчав він. — Ти вже поцілувала мене. Як бачиш, я на волі. А зараз іди звідси.

Та Епоніна не пускала батька й ще ближче пригорнулася до нього.

— Як же тобі пощастило вибратися з тюрми, таточку? Розкажи-но мені про це! А де моя матуся, знаєш?

— З нею все гаразд, а втім, не знаю, пусти мене й забирайся, — відповів Тенардьє.

— Я не хочу забиратися звідси, — й Епоніна скорчила вередливу гримаску. — Адже я не бачила тебе аж чотири місяці!

І вона знову обхопила батька руками за шию.

— Поспішаймо! — сказав Паща. — А то ще з’являться фараони.

Епоніна обернулася до п’ятьох бандитів.

— О, це ви, пане Відьмак. Добривечір, пане Інтелігент. Добривечір, пане Хапнигріш. Ви хіба не впізнали мене, добродію Паща? Як тобі ведеться, Чепурунчику?

— Усі тебе впізнали! — кинув Тенардьє. — А зараз ушивайся. Дай нам спокій.

— О такій порі лисиці гуляють, а кури сплять, — сказав Чепурунчик.

— Ти ж бачиш, нам тут треба попрацювати, — докинув Інтелігент.

Епоніна взяла Чепурунчика за руку.

— Бережись! У мене перо, — застеріг той.

— Любий Чепурунчику, треба довіряти людям, — лагідно сказала Епоніна. — Я ж бо дочка свого батька. Пане Інтелігент, пане Паща, адже ви мені доручили з’ясувати цю справу.

Слід відзначити, що Епоніна вже не розмовляла злодійським жаргоном. Це стало неможливим для неї після того, як вона познайомилася з Маріусом.

Дівчина взяла у свою маленьку кощаву руку грубі пальці Пащі й провадила:

— Ви ж знаєте, я не дурна. Мені завжди вірили. Я все тут рознюхала й запевняю: у цьому домі робити вам нема чого.

— Там самі жінки, — сказав Паща.

— Ні. Усі звідси виїхали.

— А свічки горять, — зауважив Інтелігент.

І справді, крізь гілля дерев миготіло світло. То не спала Туссен, розвішуючи на горищі флігеля мокру білизну.

Епоніна зробила останню спробу.

— Ну то й що? — сказала вона. — Це вбогі люди, й ви там не знайдете жодного су.

– Іди ти к бісу! — засичав Тенардьє. — Коли ми перевернемо весь дім догори дном, ми скажемо тобі, що там є — франки, су чи ліари!

І відштовхнув її, щоб пройти вперед.

— Чепурунчику, любий, — сказала Епоніна. — Благаю тебе, не ходіть туди! Ти ж розумний хлопець, послухайся мене!

— Відійди, а то напорешся на ніж, — відповів Чепурунчик.

Епоніна пустила його руку, за яку була схопилась, і мовила:

— То ви хочете забратися в цей дім, так?

— Ненадовго! — ощирився черевомовець.

Дівчина прихилилася спиною до штахет і глянула на озброєних бандитів, схожих у темряві на жаских демонів.

— Ну, а я цього не хочу, — тихо й рішуче сказала вона.

Бандити остовпіли від подиву.

— Так от, друзі, — провадила Епоніна. — Якщо ви сюди поткнетесь, я закричу, я підійму на ноги цілий квартал, я покличу фараонів, і вас схоплять усіх шістьох.

— Вона це зробить, — тихо сказав Тенардьє Відьмакові й черевомовцю.

І ступив крок до Епоніни.

— Ану, геть від мене, старий! — застерегла вона.

Тенардьє відступив назад і люто пробурмотів:

— Сука!

Епоніна засміялася жахливим сміхом.

— Хай і так, але в цей дім ви не зайдете! А коли спробуєте, я загавкаю. Ідіть своєю дорогою, ви мені обридли. Гадаєте, я боюся вас? Чи не однаково, підберуть мене завтра на вулиці Плюме, зарізаною своїм таточком, чи знайдуть через рік десь біля Лебединого острова посеред зогнилих корків та утоплених собак?

Тут Епоніна змушена була замовкнути. Її потряс напад сухого кашлю, дихання з хрипом вихоплювалося з вузьких, кволих грудей.

Тенардьє заговорив до неї лагідним голосом:

— Дочко, ну чому ти не даєш нам працювати? Ми ж маємо якось заробляти собі на життя? Ти хочеш, щоб ми померли з голоду?

— Здихайте, — байдуже відповіла Епоніна.

Шестеро душогубів відійшли в затінок біля ліхтарного стовпа й почали радитись, люто й розгублено знизуючи плечима.

Тим часом Епоніна сіла на підмурок і, погойдуючи ногою та наспівуючи, дивилася на них спокійним, рішучим поглядом.

— Щось їй засіло в довбешку, — мовив Інтелігент. — Може, уклепалася в хазяїна? А шкода пропускати таку нагоду. Дві жінки і старий на задньому дворі. Он які гарні фіранки на вікнах…

— Ну то йдіть і робіть свою справу, — сказав Чепурунчик. — А я залишуся з дівчиськом, і якщо вона писне…

У світлі ліхтаря блиснув розкритий ніж, якого він висунув із рукава.

Тенардьє мовчав і, здавалося, був схильний приєднатися до загальної думки.

Відьмак, який мав у них славу «пророка», досі мовчав. Він був із тих, що не зупиняються ні перед чим. Якось із чистого молодецтва він навіть пограбував поліційний відділок.

— А яка твоя думка, Відьмаче? — спитав Інтелігент.

Відьмак ще трохи помовчав, а тоді похитав головою й нарешті подав голос:

— Тут діло таке: сьогодні вранці я бачив, як зчепилися битись два горобці, а тепер натрапив на сварливу дівку. Це не на добро. Ходімо звідси.

І вони пішли геть.

Епоніна, скрадаючись попід мурами та стінами будинків, провела їх до самого бульвару. Там вони розійшлися, й дівчина побачила, як усі шестеро розтанули в темряві, мовби злившись із нею.

4. Маріус прокидається з любовного очамріння й дає Козетті свою адресу

Тимчасом як ота собака в людській подобі охороняла дім, і шестеро бандитів відступили перед дівчиськом, Маріус сидів поруч із Козеттою.

Ніколи ще небо не було таким