Ключі від ліфта - Людмила Петрівна Іванцова

Льовушка хотів було запропонувати допомогу – взяти дитину на руки, але пригадав учорашній блиск ножа і промовчав. Дорогою він досить плутано розповів історію про «чарівний» ключ, про те, як із другом замовили зранку ще один, а потім вирішили додати собі адреналіну. Повідав про їхній дурний план, нагадав, як він застряг у ліфті з Олею, а потім, уражений Ясиною проблемою, вирішив, що то все була пацаняча дурня, і пішов геть. Розповів також, що дуже стурбований і не знає, що саме сталося з його другом у сусідньому під’їзді, бо лише встиг побачити, як менти заштовхували того до машини разом з якоюсь валізою. Льовушка не приховував розпачу та здивування, бо знав друга давно і ніяк не припускав, що той міг би посягнути на чуже й так по-дурному загриміти за ґрати.

Цієї миті Оля зупинилася, повернулась обличчям до Льовушки, і, попри її темні окуляри, той побачив, як пильно і здивовано вдивлялася вона в його обличчя.

– То це був твій друг?! – спитала дівчина.

– Тобто?

– Ну… я той… Я чула, розповідали біля будинку, що вловили вчора злодія з украденим. Він… він також у ліфті застряг, як і ми, бо вимкнули електрику в усьому будинку.

– У ліфті застряг?! Та як же… Як же це можливо? Якщо ліфти зупинились одночасно, то я лишень угору їхав, а він, виходить, уже встиг обчистити чиюсь квартиру і з тим «попався»? Але ж ми одночасно увійшли до під’їздів! Ти, може, навіть його й бачила, коли зайшла за мною слідом, згадай, бачила?

– Ні, я не роззиралася навколо. – Оля рвучко відвернулася від Льовушки і пішла далі. Вона раптом склала з маленьких шматочків здобутої інформації суцільну картину, усвідомила, кого засадила за ґрати Ліза, а ще злякалася, щоб Льовушка не попросив її свідчити перед представниками влади – в її плани не входило спілкування з міліціянтами.

– Шкода, – розгублено сказав Льовушка, пішовши слідом за дівчиною. – Я навіть не уявляю, що в цьому випадку робити! Ми ж за умовами гри не брали з собою ні документів, ані мобілок, лише ті ключики та невеличкі цифрові фотоапарати, щоб клацнути інтер’єр квартири на доказ того, що ти там був…

– Ігри у вас дурні, вибачай… Наче дорослі люди, а такою дуркою маєтеся. Мені б ваші проблеми, – зітхнула Оля і поправила панамку на голові в Ясі.

– Та тепер уже бачу, що накоїли, якийсь біс поплутав… Кому розповісти – не повірять! Я, звісно, можу піти до відділку міліції, але хто ж це слухатиме – про ту провидицю, про ключі… Ще скажуть, що ми наркомани і нам те все примарилося… А може… Може, піти до господаря тієї пограбованої квартири і поговорити з ним? Пояснити, що Ігор не винний, що він просто не міг устигнути його обікрасти і зависнути в ліфті? – Здавалося, що Льовушка розмовляє сам із собою і наявність поруч білявки з дитиною – то лише декорація, бо відповідей він не чекав.

– Ти б спочатку попросив про побачення з другом та розпитав його самого, навряд чи він тобі брехатиме, – промовила Оля, зупинившись біля бювету. – Правда, можуть не пустити, ти ж не найближчий родич. То треба там грошей дати.

– Ти думаєш? Так… Мабуть, так і зроблю, бо я якось розгубився. – Льовушка після вчорашнього вже не дивувався миттєвості й конкретності Олиних реакцій. – Але… Але ж якщо Ігор нічого не брав, то хто ж тоді обікрав ту квартиру і як валіза опинилася у нього?!

Раптом іззаду чоловічий голос вигукнув: «Ліля!»

Оля здригнулася, завмерла і притисла до себе Ясю. Льовушка, стурбований своєю проблемою, помітив це, але думав про своє. За їхніми спинами засміялися і загомоніли люди. Оля, щоб приховати хвилювання, відвернулася від нового знайомця, спустила Ясю додолу, міцно взяла її однією рукою за зап’ястя, а другою натиснула важіль металевої колонки, з якої миттю вирвався бурхливий струмінь.

Яся радісно кинулася до води, підставила під неї вільну руку, а потім утерла нею лице і промовила, не обертаючись до дорослих:

– Олю, скажи Леву, хай помацає воду – яка вона хороша!

Оля, не кидаючи важеля, мовчки підвела погляд на Льовушку. Той зняв окуляри, поклав їх у кишеню, нахилився до маленького водоспаду, набрав у дві пригорщі води і занурив у неї обличчя.

Батьківщиною віскі вважають Шотландію та Ірландію, які ніяк не можуть дійти згоди стосовно того, де саме вперше з’явився цей напій.

Шотландці гадають, що віскі було завезено в їхню країну місіонерами, після чого воно набуло поширення в монастирях. У ті часи ченці використовували цей напій з лікувальною метою.

Офіційною датою винаходу шотландського віскі називають 1494 рік, яким датовано запис Королівського Казначейства про те, що якийсь Джон Кор закупив 500 кг солоду для виробництва «aqua vitae».

Щоб підкреслити свій пріоритет у виробництві цього напою, шотландці так і називають віскі – скотч.

Але в Ірландії віскі з’явилося трохи раніше – ще у VI столітті. Вважається, що його туди теж завезли мандрівні монахи, причому секрет приготування самогону зі злаків шляхом перегонки і дистиляції прийшов з Північної Африки.

У дослідників не викликає сумніву той факт, що дистиляція ячменю – тобто процес виробництва ячмінного віскі – виник саме в Ірландії. Причому шотландські морські розбійники часто нападали на Ірландію саме з метою захопити побільше цього цілющого напою.

Спочатку віскі виготовляли в монастирях як ліки. Монахи переганяли спирт та роками тримали його в дубових діжках. Зазвичай віскі робили з ячменю, рідше з жита та вівса. Поступово його виробництво стало звичайною справою серед фермерів: вони переганяли і продавали віскі, перетворивши це на ще одну статтю прибутку.