Спалені мрії - Ганна Ткаченко
– Дай Боже нашому теляті та вовка з’їсти. – У Мар’яни було погане передчуття, яке її ніколи не зраджувало.
По дорозі додому весь час сперечалися, лаяли того Віктора Петровича, який воював, а життя не знає, пригадували і довоєнний час. На тому й розійшлися. Коли Мар’яна з Горпиною зайшли до своєї хати і стали діставати обід з печі, на порозі з’явився дід Сава. А тільки почали про розмову з начальником, як забігла й Антоніна.
– Горе, Горпино Петрівно! Горе сталося! – захлипала ще до того, як рота розкрила.
– Та кажи швидше яке? Хіба можна оце так жити? Ну, що там?
– Наді ніде немає. Мої хлопці Тимошку в колисці гойдають, а її дитя лежить на ліжку в іншій кімнаті та плаче. Діти кажуть, що тьотя вийшла і більше не заходила.
– Так-так… Втекла наша Надя, – хитала головою Горпина. – Оце вам за вашу доброту! – У її здивованих очах застиг подив. – Я ж, здавалося, і до серця добралася, і любов до дитини розбудила, а ні, втекла… Чомусь таке передчуття було у мене з першого дня. От вам і горе. Чуже дитя, а горе все одно наше.
– Вона кинула, а вам кидати ні на кого, – не міг змовчати дід Сава. – От і думайте, як бути. Дитинка – це не лялька. І нагодувати треба, коли голодна, і полікувати, коли хвора, і одягти, і взути, – видно було, що й він розхвилювався.
– А то ти нам, діду, розкажи, бо ми не знаємо, що біля дитини багато клопоту. У Тоні своїх вистачає, а в Мар’яни – повна хата, тільки я бездітна, але я вже сама собі ладу дати не можу. Коли Надя не повернеться, не знаю, що й робити, – журилася Горпина.
– Ладно, народилася в моїй хаті, то нехай росте, кому ж вона потрібна при нашій бідності, – заспокоївшись, погодилась Антоніна. – Якось проживемо.
– І то так. Молодець. Ми допоможемо! І люди допоможуть! – зраділи жінки, що якось воно вирішиться.
– Ага, понадійся. Може, день чи два, а потім усі забудуть, – махнув рукою дід Сава. – Так завжди було. Кричать, поки горе свіже, а звикнуться, то й не згадають. – Сам видивлявся у вікно. – Сонце червоне дуже на заході, і небо мов кров’ю полите, – коментував побачене. – Добре, коли на мороз та на вітер, – зробив такий висновок. – Раз вітер, значить, нова погода. Куди ж тільки повіє… – міркував біля порога, збираючись додому. – Тут сам не знаєш, що робити, а ви про малу дитину. Дай Боже перезимувати вдома, – щоб про своє нагадати, зайшов здалеку. – Це для мене буде велике щастя. Бачите, як мало людині треба! – умів він у всьому знайти головне. – Спасибі тобі, Горпино, і тобі, Мар’яно, і всім жінкам нашим також дякувати буду, що клопочетеся про мене. Це буде і ваша перемога. – Чи були в нього мокрі очі, вони не бачили, але здогадувалися. – Така в мене доля, щоб весь час бути на межі життя і смерті, – проказав ніби з останніх сил. – А звикнути до цього не можна, бо весь час жити хочеться. Коли все відходить і я знову повертаюсь до нормального мирного життя, то мені й моя маленька хатинка раєм здається, і любов до людей ще більшою стає, і пташку я чую, і небо бачу. Ось таке моє життя, дівчата. – Він знову шапкою протер своє обличчя.
– О! Розвів, уміючи. І так наплакалися, а ти знову сльозу видавити хочеш, – скривилася Горпина. – Це тобі спасибі, Саво, що не побоявся німців у ті роки і став на захист наших людей. Ніхто не знає, що б могло статися. А те, що зараз, – все минеться. Спи спокійно, лише папір свій з підписами забери, бо то твій найважливіший документ. Сьогодні одному довів, завтра другий хтось прийде, а показувати вже нічого. Ото біда буде! – радила йому.
– Спокійно спатиму, коли й Михайло вдома буде. Радий би йому допомогти, та не знаю як.
– Після нашої розмови той начальник сам повинен Михайла нам повернути. Коли ні, то я до нього знову піду. У Чернігів не ходитиму, там нас ніхто не чекає, – Горпина зажурено хитала головою. – То я так, аби хоч чимось його налякати, – аж посміхнулася. – Думала, ще Савиного червоноармійця пригадати, та забула його ім’я. Він знову, мабуть, біля високої влади, а може, навіть генералом став.
– Микола він, – сказав дід не роздумуючи, неначе часто про нього говорив. – А прізвище і я забув. Правда, дочка моя Маня… Хоча й не згадує, але думаю, що не забула. – Дід замислився, пригадуючи, як червоноармієць колись його врятував. – Піду відпочивати. – Прочинив двері в сіни. – Радіо в мене, дівчата, заговорило, то заходьте послухати. – І дід почав переставляти стомлені ноги через високий поріг.
Невдовзі пішли розмови по селу про те, що радіо передавало. А передавало воно про бої на Дніпрі. Не дуже вірили чужим переказам, щодня перепитували в діда Сави та Кирила, який, незважаючи на вік, ще ходив на роботу. До того, що чули, додавали свої думки і переказували іншим. Тому й виходило, що про бої, почуті по радіо, говорили всі, але по-різному. Часто сперечалися, доводячи свою правду. Серед різних новин жінки на вухо одна одній передавали й таке: «Якась партизанка народила в селі нагуляну від Тимохи дитину і залишила її Тоні. Надумала собі, що вона в нього одна така красива. Нехай няньчить, раз не чуже їй те дитятко, бо тій партизанці ніколи, треба за Тимохою поспішати». Антоніна спочатку не звертала уваги, а потім прийшла до Горпини
