Присмак волі - Володимир Кільченський

Ой, устань, устань, господароньку, Побуди свою всю челядоньку. Ой, нехай же вона раненько встає Та твої світлиці позамітає. Ой, на добро, господарю, ти піднімешся, На Різдво Господнє не опізнишся, Вранішньою зорею помилуєшся. Вранішніми гостями подивуєшся. Ой, діставай же з закромів гостинців, Вранішні гості не ходять поодинці, Одаруй нашу юрбу Ісусу на радість, Буде жити в твоїй хаті Господня благість!

На сусідньому хуторі вже також світилося. Устим Дубовик був у дворі, тож хутко відчинив ворота вранішнім гостям. Тут уже Миколка і не підвів, гарно проспівав різдвяну пісню, і уже з двома братами Тимоша — Родіоном та Антоном — заспішили до іншого хутірця. Андрієві нічого не лишалося, як іти за ними в дозорі. Отож, поки настав світанок, у колядників уже були повні торбини гостинців.

Повернувшись до хати дядька Устима, діти радісно роздивлялися вміст своїх торбин: там і ковбаска, і медяники, і печиво, а крім цього ще й горіхи земляні, жменька грошей або шаги мідяні...

Прибульці з півдня 

Сходили сніги 1646 року. Потекла вода з пагорбів до озерець та річок, і бруньки на деревах поналивалися, як груди у молодої дівчини, — невідомо, як і коли, а вже манять парубоцьке око... Перші на тепло повелися клени, і відразу ж повітря наповнилося неповторним гіркотливо-цнотливим духом бруньок, а через декілька днів уже посипалася з них духмяна луска. За ними поспішали верби, тополі, берести, осокори, в’язи, граби, і дійшла черга до дуба, ясеня та шовковиць.

Через весняну відлигу не було куди поспішати, і родина займалася хатніми справами. Мати з Галинкою та Миколкою ткали рядна, в’язали з дрантя приліжкові круги на долівку. А на початку весни з-під річки Терси прибилось до їхнього двору двоє парубків — Іван та Грицько. Батько дав їм притулок, звільнивши комору і приліпивши там невеличку глиняну пічку. На ній можна було куховарити.

Лиха доля спіткала парубків після нападу на їхнє село, яке лежить побіля річки Вовчої на кордоні між Запорожжям та кримчаками. Зубожілі за зиму татари певний час не чіпали селян, а от зараз напали... Позабирали пожитки, харчі, а оселі спалили. Хто лишився живим, пішли світ за очі, тож і вони, Гриць та Іван, вирішили шукати свою долю десь у дорозі... Багато чоловіків з тих, хто вижив, ховаючись від нападників, добиралися до Січі та поповнювали козацькі лави. Весела вдача була у хлопців. І хоч вони часом нічого не знали про своїх родичів, промовляли: «Гора з горою не сходиться, а людина... Завжди хто живий — обізветься...»

Сім’я Підлужних не була проти того, що у їхньому дворі з’явилося двоє працьовитих парубків. Вони мали ще й зброю. Не кинули шаблі — у тривожну годину всю надію мали тільки на них. Прибулі хлопці були майже однолітками з Андрієм і Тимошем, тому швидко порозумілися і потоваришували.

От уже не до смутку було парубкам, коли сонце все довше і довше світило на небосхилі. Попідсихали пагорби, і можна було сміливо ходити по протоптаних стежках. З лісу доправляли деревину, зрізану взимку для забудови. Вечорами четверо парубків показували один одному, як вони вміють тримати шаблі, а поки що батько просив битися тільки на палицях. Та й цього було достатньо. Андрій з Тимошем вправно відбивали випади Грицька та Івана, а то ще й уміло йшли в атаку..; Спочатку прибулі хлопці дивувалися вправності менших за них парубків, а потім уже перейняли деякі випади, то непереливки було Андрію й Тимошу.

Коли на хутір опускався вечір, для всіх була розвага, бо приходили батьки Тимоша та їхня малеча. Крик стояв неймовірний, адже четвірка хлопців викладалася на повну парубоцьку силу та вміння.

Федір і Устим бачили, що хлопці гарцюють завзято, і, згадавши свої бойові хитрощі, підказували щось. Парубки зразу ж застосовували нові бойові хитрощі у грі. Федір повідомив, що по інших хутірцях молодь також вчиться воювати, то було б добре після Великодня зійтись ватага на ватагу та подивитися, чи можна нападників зупинити.

Усі знали, що з настанням тепла степи відкриваються для заброд, тож домовлялися із сусідніми поселеннями про сигнальні кострища на вежах, про спільне об’їжджання степу та балок, про нічні секрети. На святкування Великодня не всім пощастило постояти в храмі, схиливши в покорі голову, і подумки просити Бога про помилування грішної душі, послухати спів церковних півчих, відірватися на хвилі пісенних молитов у Всесвіт і пригорнутися вже очищеною душею до Бога, який пробачає своїм творінням гріхи. Тільки б вони попросили цього прощення...

Випало у Великодню ніч і хутору старости Підлужного бути у верховій сторожі на окраїнах поселення. Це не засмутило хлопців, і ще до заходу сонця четверо молодих вершників виїхали за ворота садиби і, поділившись по двоє на відстані п’ятдесяти сажнів, неквапливо побрели до потемнілих байраків та перелісків.

У церкві йшла всеношна молитва, і до хлопців часом долинали мелодійні церковні пісні, виднілися спалахи вогнищ — побіля цвинтаря та на майдані.

Ніч видалася тихою та лагідною. Із дворів долинали гавкіт собак та ревіння худоби. Коні добре бачили в