Амаркорд - Наталія Володимирівна Сняданко
Я пригадую, як ми з тобою були разом у німецьких партнерів, які допомагають тобі організовувати поїздки романтичного туру. Це було одне з маленьких східнонімецьких містечок, здається Айзенах. Точно, Айзенах, місто Баха. Вранці ми підіймалися якоюсь височенною горою до тамтешнього замку. Напевно, існує якась менш крута стежка, але ми поспішали і подерлися вгору майже навпростець. Ти забула вдома карту, а запитати не було в кого. Це було в березні, але ще лежав товстий шар снігу. Тоді протягом усієї поїздки нас переслідував цей сніг. Ми слухали по радіо, що настає відлига, але це завжди було у тому місті, з якого ми виїздили, а там, куди ми їхали, починався снігопад. Або ще гірше — снігопад разом із відлигою — калюжі по кісточки, які не встигали прибирати, і через це вулиці виглядали в чомусь схожими на наші.
Не знаю, чому мені пригадалася саме ця поїздка. Мабуть, тому, що перед тим у нас був дуже складний період, ми багато працювали, втомлювалися, і нам важко було зрозуміти одне одного. Я вже навіть почав переживати, що наші стосунки так ніколи і не повернуться до попередньої ніжності і взаєморозуміння. Я чув про таке у пар, які занадто довго знаються. Як ми, з дитинства. Що такі пари просто перестають помічати одне одного, звикають настільки, що часом навіть перестають сваритися.
Але все виявилося не так погано, і щойно ми опинилися поза умовностями щоденної рутини, як усе налагодилося.
Так, це було в Айзенаху. Перше місто, куди ми приїхали, а маршрут у нас тоді був досить довгим, тижнів три. Вечірній потяг, порожній вокзал крихітного містечка. Готель на десяток місць у самому центрі міста, поряд із дзвіницею. Все по-німецьки акуратно і по-німецьки недорого, кімнатка з трьома двоповерховими ліжками, мабуть для студентів, вигоди на поверсі. Останнє було б незручно, якби не те, що заселеною на цьому поверсі була лише наша кімната. Ми повернулися пізно, бо перед тим ледь знайшли кнайпу, де можна було повечеряти. Місто після дев’ятої вимерло, і здавалося, що вже глибока ніч. Ми були єдиними відвідувачами того ресторанчика, і нас обслуговував сам господар. Ми сиділи при свічках і реготали, хоча тепер я зовсім не можу пригадати, що ж такого смішного було у цих старанно накрохмалених скатертинах, по-провінційному розцяцькованих вікнах і столах, усіх цих фіраночках з рюшами і альпінаріях зі штучного каменю на підвіконнях, а тим більше у пісній міні господаря, бізнес якого явно переживав не найкращі часи. Тієї ночі ми бурхливо кохалися, як не траплялося уже давно, випили в номері півпляшки привезеного з дому коньяку, а потім наголяса бігали в душ.
Вранці ми підіймалися до замку, захекані і спітнілі, я щокроку шкодував про випиті за сніданком два горнятка кави. Потім ти довго розмовляла із персоналом, а я блукав коридорами і фотографував крізь вузькі вікна бійниць довколишні пагорби, загорнуті у рожево-сірі клуби туману. На світлинах зовсім не видно, які вони гарні, але я зберіг ці фото, щоб пригадувати собі настрій тодішнього ранку. Через недосип і втому все сприймалося з особливою гостротою, і мені так подобалося потай стежити за тим, як напинаються джинси на твоїх стегнах.
Тут, у Вартбурзі, Лютер перекладав Біблію, і я намагався уявити собі, як він почувався у цих незатишних вузьких коридорах, переодягнутий, під іменем «юнкера Йорґа» і в постійній небезпеці, бо кожен, хто впізнав би його, міг безкарно вбити. Він зробив свій переклад усього лише за одинадцять тижнів, і його кімнатка, більше схожа на камеру, має у довжину приблизно стільки ж кроків.
Ми ходили за екскурсіями замком і старанно вислуховували легенду за легендою, які тут, як і у всіх середньовічних замках, розповідають щось неймовірне про кожен камінь. Єлизавету Тюринзьку тут проголосили святою за перевиконання «норми» на чудеса, необхідні для офіційної канонізації, а тепер тут щороку видають атестати зрілості місцевим школярам. І попри весь офіціоз і неминучу в таких випадках штивність, це, мабуть, одна з найвеселіших імпрез, які коли-небудь відбувалися у цих похмурих монументальних стінах. Я пригадав собі портрети — знамениті кранахівські зображення Лютера, портрет Баха у тутешньому будиночку, де мешкав композитор, — обличчя, за сьогоднішніми стандартами, як мінімум п’ятдесятирічних чоловіків, тоді як насправді портретованим лише трохи за тридцять. Мабуть, даремно цивілізація нарікає на зростання темпу життя, якщо у часи Баха і Лютера люди за свій наполовину коротший вік встигали народити по два десятки дітей і половину з них поховати.
Зібрання картин обидвох Кранахів є практично у кожному більш-менш відомому німецькому музеї, особливо східнонімецькому. І це не дивно, враховуючи солідні масштаби серійної продукції картин Кранаха-старшого, цього комерційно спритного художника, який займався не лише декоруванням палаців, виготовленням гобеленів, ткацтвом і позолотою, а й вигідним інвестуванням, наприклад у видання Біблії у перекладі Лютера. Хто із сьогоднішніх видавців відмовився б мати права на таку книгу? Його обожнювали замовники, бо його портрети не надто спотворювали дійсність, але при цьому не ображали амбіцій клієнта. Простуваті і наївні, його картини обійшли у мистецтві багатьох конкурентів, чиї прізвища
