Амаркорд - Наталія Володимирівна Сняданко

Колись давно, ще у шкільні та студентські роки Сарони, у них вдома не було вибору поміж тим, що саме пити під час сніданку — каву чи чай, бо дефіцитна розчинна кава подавалася до столу тільки на святкові оказії, а для щоденного вжитку існував дрібненький цейлонський порошок, багатократно залитий кип’ятком. Це здавалося їй несправедливим, але вимагало лише звички, яка приходила автоматично. Схожа обмеженість стосувалася і решти доступних тоді продуктів, а відповідно, і приготованих із них страв. Це було одноманітно, але зате не вимагало зусиль, пов’язаних зі здійсненням вибору. Про це тепер Сарона згадувала, коли розгублено стояла поміж полицями в супермаркеті і вагалася поміж тим, що купити їй просто хочеться, а що справді потрібно, і як визначити межі цієї потрібності, доступності і важливості того чи іншого бажання. На ці сумніви їй часто доводилося витрачати стільки душевних зусиль, що придбане врешті-решт, як і його споживання, не давало їй жодної приємності.

Схоже відбувалося і з книгами. Відмова від примусово систематичного читання спершу привела її до хаосу майже бездумного поглинання тексту, коли йшлося лише про можливість розслабитися і відпочити, схожого терапевтичного ефекту вона могла б досягнути і завдяки плетенню шкарпеток. Тепер вона сприймала це як своєрідну помсту свідомості за спроби дисциплінувати її. Потім цей бунт свідомості минув, і Сарона відчула потребу читати по-іншому, щоразу відшукуючи тонкий баланс поміж бажанням сприйняти текст, готовністю до цього сприйняття і можливістю належно зрозуміти прочитане. Так само як несподівана широта вибору продуктів спершу примушувала хаотично пробувати все підряд за нав’язаними ззовні критеріями, а лише потім прийшло спокійне усвідомлення власних смаків, яке обмежило вибір, але це обмеження вже було зовсім іншим, не штучним, нав’язаним іззовні, а свідомим і добровільним.

Тут, у готелі, Сарона не вперше замислилася над різницею поміж зовнішньою і внутрішньою насиченістю існування. Але ніколи раніше це не було для неї настільки гострим і важливим. Колись вона вважала власним збагаченням і здобутком будь-який, навіть негативний досвід, тож почувала себе комфортно, коли у її житті постійно щось відбувалося. Досвід і враження здавалися їй цінністю в собі, і те, що ніколи не вистачало часу зосередитися на тому, що трапляється, обдумати, усвідомити важливість чи другорядність тої чи іншої події, не надто їй заважало.

Але раптом настав момент, коли бажання постійно здобувати все новий і новий досвід зникло. Вона почала відчувати приємність повторюваності, знайомих, перевірених ритуалів, вражень і подій. Так, ніби валіза, до якої бездумно впихали зім’яті речі, нарешті наповнилася, і замість купувати і запихати туди обнови, доводилося витягувати придбане раніше, розпрасовувати і вбирати, дивуючись вдалому чи не дуже вибору. Перебування в готелі примушувало її поскладати у своїй валізі, залишити лише справді потрібне, позбутися баласту і заповнювати звільнене місце значно обережніше і продуманіше.

Ще зовсім недавно такий триб існування здавався б їй нудним і монотонним, вона почувала б себе сонною і нервувалася б через те, що довго ніхто не дзвонить і нічого не відбувається. Але тепер у неї не виникало враження, ніби в її житті бракує подій. Інтенсивність її теперішнього існування, зосередженого на пригадуванні та аналізуванні, була значно більшою, ніж ілюзія такої інтенсивності, яку колись давала їй бурхлива діяльність, заповнена поверховими враженнями, які зникали так само швидко, як і з’являлися.

Її ставлення до книг теж змінилося. Колись вона прослизала поверхнею текстів, які читала, відзначаючи для себе хіба що послідовність описуваних подій і приємне враження від легкості авторського стилю. Книги, які читалися важко, вона здебільшого відкладала. Їй здавалося, що така тактика є правильнішою від намагань розкласти все на полички літературознавчих теорій, як пропонували автори критичних статей, бо їхнє надмірне теоретизування позбавляло її приємності від читання і перетворювало тексти на різновид добрива, придатного лише для підживлення тих чи інших теорій. Схоже ставлення було у неї тоді й до подій власного життя, у якому її значно більше хвилювало сприйняття її поведінки оточенням, ніж те, наскільки сама вона почувається комфортно в тій чи іншій ситуації. Вона розуміла, що це неправильно, але не вміла зламати цей вироблений роками механізм і намагалася заглушити в собі сумніви, які час від часу з’являлися.

Першим, хто зрозумів ці її сумніви, був Сарон, якому вдалося значно далі просунутися на шляху боротьби із власною поверховістю і який, попри поспіх щоденної рутини, вмів зосереджуватися на важливих моментах власного сприйняття, хоча і не завжди здатен був пояснити, чому саме це для нього так важливо.

Він міг безліч разів повертатися до моменту, коли відчув себе некомфортно. Наприклад, у розмові з іноземцем, коли виявилися недоліки його англійської. Ця глибоко захована негативна самооцінка через те, що Саронові важко давалися іноземні мови, поширювалася у нього на зовсім інші, не пов’язані з цим риси. І йому було важливо докопатися до того, чому саме так трапляється. Чому він через це починає вважати себе людиною нижчого сорту, тоді як іноземець, англійська якого нічим не краща, зовсім не комплексує з цього приводу. Раніше Сарона вважала, що Сарон даремно заморочується і це не так важливо. Важливо знайти час, піти на курси і підівчити англійську. Тепер думка її змінилася. Адже англійська — це лише привід, маловажливий епізод, значно важливішим є механізм психіки, який примушував Сарона ставитися до цього саме так, тоді як інші взагалі не помічали існування такої проблеми. Що саме примушує нас одні проблеми чи недоліки вважати суттєвішими за інші? І чи справа у важливості самої проблеми, чи лише в її актуальності? Адже в момент, коли проблема виникає, не має значення, наскільки вона суттєва у порівнянні з іншими проблемами чи проблемами інших людей. У той момент усе це не має жодного значення, єдиним сенсовним заняттям є вирішення актуальної проблеми, навіть якщо існують сумніви у її серйозності. Так само як будь-яка чергова застуда не стає менш дошкульною від спроб порівняти її із пережитими колись чи гіпотетично можливими справді серйозними хворобами.