Син - Філіп Майєр
— Це було б не так уже й погано, — цілком щиро відказав я.
До цієї миті мені й на думку таке не спадало. Так чи інакше, я не шкодував про сказане.
— Яке ніжне освідчення!
— Зі мною нічого не станеться, — мовив я, не звертаючи уваги на її останні слова. — Тобі нема чого непокоїтися.
— Не кажи так — ти ж не можеш нічого знати напевне.
Я мало не сказав їй, що мене сам Бог зарікся чіпати… а може, не Бог, а диявол? Словом, я вирішив промовчати.
Минуло кілька тижнів, і наш загін отримав наказ вирушати до Канзасу. Суддя викликав мене до свого кабінету. Я ніколи ще не бачив його таким — неголеним, нечесаним і невмиваним (адже спав він, як легко можна було здогадатися, не роздягаючись). Це була велика людина в усіх значеннях цього слова, і я ніколи не помічав бодай якоїсь схожості між ним і його старшою донькою; якщо, звісно, не враховувати кольору волосся й шкіри. А от тепер, придивившись, я зробив маленьке відкриття: свої зелені очі й великий рот Мадлен успадкувала саме від батька. Збагнувши це, я чомусь відчув неабияку радість.
— Ти майже покійник! — гаркнув суддя, витягнувши із шухляди пістолета й бабахнувши ним щосили об стіл. — Моя донька вперто заперечує те, що ти скористався її почуттями й затягнув до ліжка. Відповідай мені: вона каже правду?
— Авжеж, — збрехав я.
— Чим я тільки її не лякав: і тим, що вона підхопить від тебе сифіліс і вся вкриється гидезними пухирями…
— Ви ж знаєте, що я не хворий на сифіліс.
— …і тим, що ти спав із кожною шльондрою, яка тільки-но впадала тобі в око. Виявляється, усе було марно.
— Як не крути, а я мушу їхати. Тож вам уже не треба через мене турбуватися.
— Через тебе я й не турбуюся, мені за доньку серце болить. Щоб ти знав, у мене волосся дибки стає, коли я уявляю її з тобою. Ти, загалом, мені подобаєшся, але не поряд із Мадлен. А вона ж із тих дівчат, які не заспокояться, доки не отримають того, чого хочуть. Тож ти мусиш одружитися з нею.
— І одружуся. Бо сам так вирішив.
— От і добре. От і чудово…
Увесь цей час він дивився не на мене, а у вікно. Я знав, про що були його думки: якої ж миті він уперше помилився? Коли прихистив мене після того, як я повернувся від команчів? Чи коли врятував від повішення в Бастропі? А може, коли дозволив тут вештатися, незважаючи на те, що всі інші були від цього аж ніяк не в захваті?
— Нехай це прозвучить дико, Ілаю… — зі сльозами на очах вимовив суддя.
Чоловік надовго замовк — узявся складати в акуратні стоси численні папери, що абияк валялися на його столі. А тоді — немов щойно помітив, що кілька книжок лежить просто на підлозі (вони там були стільки, скільки я пам’ятаю цей будинок), та заходився розставляти їх по місцях. І раптом закінчив фразу:
— …але я все одно скажу: не смій робити мою доньку вдовою.
Він узяв іще одну книжку й поставив її на місце. А потім відійшов на кілька кроків від мене.
Я відчинив двері, та суддя знову заговорив.
— Зрозумій, Ілаю: я завжди хотів, щоб Мадлен з’єднала свою долю з кимось зовсім іншим — банкіром, клерком чи янкі, — розставляв він і далі по місцях свої книжки. — Словом, із заможним містянином. Ти хороша людина, і я люблю тебе, як власного сина. Та мені добре відомо, що за життя чекає на мою доньку, якщо вона вийде за тебе. Я ніколи не хотів, щоб вона животіла в убогій халупі, а потому померла, народжуючи дитину. Я не хочу, щоб вона отруїлася водою з якоїсь брудної калюжі. Не хочу, щоб її вдарив копитом у голову кінь або щоб її застрелили індіанці й зняли з неї скальп. Ох, донечко моя, донечко!
— Я обіцяю, що з не…
— Ти не можеш обіцяти такого! — енергійно захитавши головою, урвав він мою мову. — Я знаю, що ти спроможний відповідати за свої вчинки. Але не за вчинки інших.
Розділ 47
Дж. Е. Мак-Каллоу
Ось вона знову сидить у г’юстонському офісі й слухає свого юриста Мілтона Брайса; він уже помітно постарішав — став носити окуляри й зачісуватися так, щоб якомога менше було видно лисину. Мовляв, треба запропонувати свою ціну за «Бравн і Рут». Однак Джинні не надто надихала перспектива стати власницею цієї трубопровідної компанії, адже нафту в Техасі знаходили дедалі рідше.
— Вони ж іще греблі будують, — торохтів далі Брайс. — І військові бази для Інженерного корпусу. Ґерман Бравн помер…
— Я про це чула.
— …і тепер Джордж прагне якнайшвидше здихатися цього бізнесу. Тож діяти треба негайно — протягом цього тижня він комусь та й продасть компанію.
Брайс так набридливо торочив своє, що вона не могла його більше слухати.
— Гадаю, за сорок мільйонів цю компанію — а вона, між іншим, без боргів — цілком імовірно буде придбати. Якби я лишень мав такі гроші!
Джинні надто довго думала над цією порадою Брайса — її випередив Ед Геллібартон, який спромігся за кілька днів нашкребти тридцять шість мільйонів доларів (а його фірма, що займалася цементуванням свердловин, переживала, до речі, аж ніяк не кращі часи) та купив компанію Джорджа Бравна. Через десять років Геллібартон, узявшись за будівництво баз для в’єтнамської армії, вийшов на річний прибуток у сімсот мільйонів доларів.
Навряд чи це було єдиною її помилкою в бізнесі. Утративши Генка, жінка ще дуже довго відчувала потребу по кілька разів обмірковувати абсолютно всі свої дії — неначе люди з її оточення лише тим і займалися, що оцінювали кожен її крок, кожне слово й навіть думку. Вона стала надзвичайно прискіпливою до себе: ось тут — не припуститися б якоїсь хиби; ось це рішення треба приймати, тільки ретельно зваживши всі «за» і «проти»; ось ці документи варто не просто проглянути, а дуже уважно прочитати; ніколи не можна припиняти думати. Украй зрідка траплялося таке, що вона вела ділову розмову, не прокрутивши заздалегідь у голові всіх своїх реплік. Бували такі моменти, коли Джинні переконувала себе в тому, що навіть у Генка все не виходило б так добре, як у неї. Однак іноді вона примушувала себе скинути рожеві окуляри й визнати, що їй як діловій жінці чогось бракує.
