Син - Філіп Майєр
Діставшись Нуево-Ларедо, ми з Марією аж кривимося — надто тут усе потворне.
— Ні, не годиться, — хитаю я головою.
— Пусте, ми змусимо це місце погарнішати, — весело всміхається вона, притуляючись головою до мого плеча.
Шукаємо таверну (або готель — це вже вкотре каже мені Марія). Під’їхавши до плаза де торос, бачимо кількох п’яних багатіїв-американців, які чіпляються до дівчат-мексиканок. Один із них помічає Марію й каже щось своїм друзям, витріщаючись на неї. Я гальмую, щоб вийти з авто й сказати їм усе, що про них думаю. Але Марія пропонує не звертати на них уваги, тож я знову тисну на газ. Ми ще раз об’їжджаємо, не поспішаючи, усе місто. Біля «Альма Латина» знемагає від нудьги тріо мар’ячі; замість таверн ми чомусь щоразу наштовхуємося на конгалес. Урешті-решт, виїжджаємо за місто, щоб улаштуватися десь біля річки.
Коли будинки Нуево-Ларедо зникають із наших очей, ми підшукуємо мальовничу місцинку й зупиняємося там. Із верхівки невеличкого пагорба розгортається чудовий краєвид на савану. Від сонця нас захищає старий гіллястий дуб; густа, м’якенька травичка неначе запрошує нас полежати.
Ми, розстеливши під деревом плед, зручно вмощуємося. Під нами — земля, що простягається на милі й милі навколо; над нами — безмежна блакить неба.
— Як гадаєш, що б ми побачили тут, якби раптом перенеслися в найдавніші часи? — порушує мовчанку Марія. — Мені уявляється висока-висока трава й незліченні табуни мустангів…
— Але ж мустанги з’явилися тут лише кілька століть тому.
— Я чомусь не хочу про це пам’ятати.
— Кого б ми тут побачили, то це бізонів.
— Та ну їх, тих бізонів! Що в них узагалі є гарного? Нічогісінько.
Я лишень знизую плечима.
— Але вони чомусь тобі подобаються. Гаразд, я уявлятиму їх замість коней — незважаючи на те, що вони волохаті, смердючі, незграбні та ще й рогаті.
— Вони завжди жили на цій землі.
— А мені уявляється, що дикі коні — теж. Якщо це не так, то і я тут не жила. А якщо мене тут ніколи не було, то й тебе теж… І чому у твоїй уяві живуть лише бізони та зажурені індіанці?
— Вони недовго там проживуть, оскільки з’явиться стрункий красень-іспанець верхи на чистокровному скакуні й перестріляє їх усіх.
— Як на мене, ти маєш рацію. Я просто лицемірка.
Ніжно цілую її в шию.
— Мій тато казав, що не всі мустанги тут вимерли, — веде далі Марія. — Він часто помічав на наших землях сліди непідкованих коней.
— Цілком імовірно.
— Колись я так мріяла побачити їх!
Пригадую всіх мустангів, яких ми колись перестріляли. Але Педро теж таке робив, як і решта.
Роззираюся навколо. Біля підніжжя пагорба тече струмок, що впадає в Ріо-Браво. Уздовж нього буяють зеленню різноманітні дерева: хурма, каркас, горіх-пекан, кедровий в’яз… Чую пронизливі крики сойок.
Ми кохаємося серед білого дня, незважаючи на те, що бачимо вдалині людей, які працюють на полях біля річки. Марія каже, що звідси вони — наче мальовнича картина. А я подумки співчуваю цим трудівникам.
— Ти певен, що хочеш бути саме зі мною? — перериває мої думки її голос. — Я оце подумала, що тобі краще підійшла б якась революціонерка.
Я лише цілую її у вуста.
— Здається, я стаю старою й сентиментальною, — зітхає вона.
— Але ж ти молодша за мене!
— Як-то кажуть, сорок літ стане — жінка в’яне… Та не дивися так на мене. Я не виняток… Треба, мабуть, віднести наше вино до струмка, щоб не нагрілося на сонці.
Вона підводиться, бере пляшки й спускається з пагорба, не одягнувшись і не взувшись. Я непокоюся — ще колючку в ногу зажене. Та ні: її стопи твердіші, ніж мої. Проводжаю поглядом її тендітні стегна, шрами на спині, гладеньке чорне волосся.
Минає кілька хвилин — мабуть, вона вирішила справити нужду. Та час плине й далі, а її все немає й немає. Я схоплююся з місця. Узутися? Ні — якщо я голий, то вже піду босий. Треба таки було взутися, бо повзеш, мов черепаха, боячись наступити на змію чи колючку… Таж ось вона, Марія — лежить собі в бухточці, заплющивши очі від задоволення. Темні струмені чудового розпущеного волосся контрастують із її білою шкірою; камінці на дні струмка — ще біліші. Я заходжу у воду і ступаю три чи чотири кроки. Аж тоді Марія розплющує очі й помічає мене.
— Я завжди полюбляла природу, — жестом запрошує вона мене лягти поряд.
Занурившись у струмок, я раптом помічаю, який чудний маю вигляд: засмага — лише на руках до ліктя; по всьому тілу — жмутки товстих, грубих волосинок, а ще — це жахливе ластовиння! Однак такі думки одразу припиняють мене турбувати.
Ми лежимо у воді, уявляючи себе першими (або останніми) людьми на Землі. Сонце начебто й гріє, утім, вода така холодна! Кожне наше слово, кожен погляд видаються нам найважливішим за все на світі — адже для нас, мов для двох малих дітей, не існує нікого, крім нас самих.
Нарешті ми підіймаємося на пагорб і знову лягаємо на плед. Сонце висушує нас, і Марія спокійно засинає в моїх обіймах. І чого ще мені в житті треба? Ні-чо-го… Чи почувався я раніше таким щасливим? А мій батько? Та ні — навіть молодою людиною він, певно, не спроможний був таке відчувати. А якщо подумати, його й людиною назвати не можна. Він така собі ходяча зброя масового знищення. До речі, Фінеас у цьому сенсі — викапаний батько.
Розділ 46
Ілай Мак-Каллоу
«Катавасія», яка розпочалася тисяча вісімсот шістдесятого року, поклала край рейнджерським походам. Техас розколовся на два ворожих табори: з одного боку — плантатори та всі, хто читав газети, котрі підтримували їх; з іншого — усі,
