Знедолені - Віктор Гюго

— Ну, кого ми підемо жерти? — були його перші слова.

Нема потреби пояснювати жахливий зміст слова «жерти», яке означає воднораз «убивати» і «грабувати».

— Треба звідси вшиватися, — сказав Відьмак. — Кінчимо в трьох словах і зразу ж розійдемось. Є тут одне діло на вулиці Плюме; вулиця безлюдна, будинок на відшибі, за старою й іржавою ґратчастою огорожею, в домі самі жінки.

— От і гаразд. Чом би й ні? — запитав Тенардьє.

— Твоя дочка Епоніна ходила туди, — сказав Інтелігент.

– І принесла Маньйон сухар, — додав Паща. — Робити там нічого.

— Дочка у мене не дурна, — сказав Тенардьє. — Але подивитися не завадить.

— Справді, — погодився Відьмак. — Треба буде подивитись.

Ніхто не звертав більше уваги на Гавроша, який тим часом примостився на одному зі стовпців, що підпирали паркан. Він зачекав ще кілька хвилин, можливо, сподіваючись, що батько підійде до нього, потім узяв черевики й сказав:

— Я вам уже не потрібен, панове мужики? От ви й вибралися з халепи. Ну, я пішов, мені час будити малих.

І він подався геть.

П’ятеро чоловіків по одному вийшли крізь хвіртку в паркані.

Коли Гаврош зник за рогом, звернувши на Балетну вулицю, Інтелігент відвів Тенардьє вбік.

— Ти придивився до малюка? — спитав він.

— Якого малюка?

— Того, що заліз на стіну й прив’язав тобі мотузку.

— Не дуже.

— Я не зовсім певен, але то, здається, був твій син.

— Хіба? — озвався Тенардьє. — Ти так думаєш?

І вони розійшлися.

Книга сьома

Чари і смуток

1. Осяйне світло

Читач уже зрозумів, що коли Маньйон послала Епоніну на розвідку, дівчина впізнала крізь залізні штахети мешканку дому й насамперед віднадила від вулиці Плюме бандитів, а потім привела туди Маріуса; простоявши кілька днів в екстазі перед тими штахетами, він не зміг опертися силі, що притягує магніт до заліза, а закоханого до каменів, з яких вимурувано оселю коханої, і зрештою проник у Козеттин сад, як Ромео в сад Джульєтти. Йому це далося навіть легше, ніж Ромео, бо той мусив перелазити через мур, а Маріус просто натиснув на залізний прут, що розхитався в гнізді. Утворився отвір, куди легко прослизнув худий Маріус.

Побачити його ніхто не міг — по-перше, вулиця була безлюдна, по-друге, він проникав у сад тільки вночі.

Після блаженної миті, коли поцілунок поєднав дві юні душі, Маріус приходив у сад щовечора. Той перший поцілунок був і останнім. Надалі Маріус дозволяв собі хіба торкнутися губами Козеттиної руки, нашийної хусточки або кучерика. Козетта була для нього не дівчиною, а духмяною квіткою. Він дихав нею. Два невинні створіння обожнювали одне одного.

Нічний сад здавався їм живим і священним, запашні квіти розкривалися навколо них, а вони розкривали одне одному душі й говорили слова кохання, від яких, здавалося, тремтіли дерева.

То були не слова, а ледь чутні подмухи. Дитяче белькотіння, невинні нісенітниці, шепіт, позбавлений глузду, але сповнений високого змісту. Той, хто ніколи не слухав і не говорив таких чарівних дурниць, — тупий йолоп, лихий чоловік.

— А знаєш, — казала Козетта Маріусові, — мене звуть Єфразі.

– Єфразі? Таж ні, тебе звуть Козеттою.

— О ні, Козетта — це бридке ім’я, яке дали мені ще маленькою. А моє справжнє ім’я — Єфразі. Тобі воно не подобається?

— Подобається… Але Козетта — зовсім не бридке ім’я.

— Воно здається тобі гарнішим, ніж Єфразі?

— Ну… так.

— Тоді й мені воно більше подобається. Справді гарне ім’я — Козетта. Називай мене Козеттою.

А одного разу Маріус сказав:

— Уяви собі, колись я думав, що тебе звати Урсула.

І цього їм вистачило, щоб сміятися цілий вечір.

Маріус тільки так і уявляв свої взаємини з Козеттою: щовечора приходити на вулицю Плюме, відгинати заржавілий прут штахетної огорожі, сидіти поруч на лаві, дивитись, як мерехтять за деревами сутінки, ніжно погладжувати ніготь на великому пальці Козетти, казати їй «ти», вдихати разом із нею пахощі однієї квітки, — і так завжди, до нескінченності.

Проте ця майже сувора любов не обходилася без ніжного залицяння. Закоханий до нестями, Маріус шепотів Козетті:

— Яка ж ти гарна! Я не смію й глянути на тебе. Іноді мені здається, ти не дівчина, а мрія. Мабуть, я таки збожеволів.

А Козетта відповідала:

— Зараз я кохаю тебе трохи дужче, ніж кохала сьогодні вранці.

Козетта здавалася втіленням наївності, прозорості, ясності, правдивості, променистості. На кожного, хто дивився на неї, вона справляла враження весни. Її очі блищали, мов краплі роси. Козетта була згустком вранішнього сяйва в образі жінки, водночас ця вчорашня учениця монастирського пансіону розмовляла з тонкою проникливістю і про все вміла судити розважливо.

Отож не дивно, що Маріус захоплювався Козеттою, боготворив її. Обом раз у раз наверталися сльози на очі — такі вони були щасливі. Неумисне розчавлена комашка, пташине перо, яке випало з гнізда, зламана гілка глоду викликали в них гостру жалість. Їхній захват, злегка повитий смутком, здавалося, просив сліз. Майже болісне розчулення — найпевніша ознака ніжної любові. І разом із тим вони залюбки сміялися, і так невимушено й весело, що скидалися тоді на двох дітлахів.

Маріус і Козетта жили, наче уві сні, приголомшені щастям. Вони зовсім не помітили холери, яка пустошила Париж саме в тому місяці. Вони розповіли одне одному про себе все — і водночас майже нічого. Маріус сказав Козетті, що він сирота, і звуть його Маріус Понмерсі; він — адвокат, але заробляє собі на прожиток, пишучи всяку всячину для книгарів; його батько був полковником і героєм, а він, Маріус, посварився зі своїм дідом-багатієм. Зі свого боку, Козетта розповіла, що виховувалася в монастирі Малий Пікпюс; мати в неї померла, а її батька звуть Фошлеван, і він дуже добрий; він щедро дає милостиню вбогим, хоча сам бідний і відмовляє собі в усьому — ні в чому не відмовляючи їй.

Дивно, але в тій симфонії, на яку перетворилося життя Маріуса, відколи він побачив Козетту, минуле, навіть зовсім недавнє, стало для нього таким далеким і туманним, що Козеттина розповідь цілком задовольнила його. Він навіть не подумав розповісти їй про нічну пригоду в халабуді Горбо і про дивну поведінку її батька. Маріус миттю забув про все це. Він навіть не пам’ятав увечері, що робив уранці, не пам’ятав, де обідав і з ким розмовляв. Він жив тільки в ті години, коли бачив Козетту. Для Козетти й Маріуса не існувало більш нічого, крім Маріуса й Козетти. Світ немовби провалився в порожнечу. Вони жили щасливою хвилиною. Не було в них нічого попереду, нічого позаду. Навряд чи