Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін
Ґюстав випив іще одну — Краще б уже не пив, дуже скоро йому ставало зле. Але Ґюстав був ласий до чарки, то була його вада.
Разом з ним ми пішли нагору і взяли в коморі ноші. Надто пізно, щоб будити когось із персоналу, і ми постановили самі занести тіло до префектури. Поліційна префектура була далеченько, аж на іншому краї, за переїздом, останній будинок.
Отже, ми вирушили. Парапен тримав ноші спереду, Ґюстав Мандамур — ззаду. Проте ні той, ні той не могли йти прямо. Софі довелося навіть трохи підтримати їх, поки вони спускалися східцями. Тієї хвилини я помітив, що вона не дуже й зворушена. А проте все відбувалося так близько від неї, що й вона могла стати мішенню для однієї з куль тієї божевільної. Просто Софі, як я помічав і за інших обставин, був потрібен час, аби в неї зродились почуття. Ні, вона не холодна, почуття ставали їй радше мукою, — просто потрібен був час.
Я лаштувався трохи провести їх, аби навіч переконатися, що все справді скінчилось. Але замість іти поряд із ношами і потім повернутися, я, заточуючись, пройшов усю вулицю, а за великою школою біля переїзду повернув на вузеньку вуличку, що спершу між живоплотів, а далі крутосхилом спускалася до Сени.
Понад огорожами я ще бачив, як усе далі відходять із ношами Парапен і Ґюстав, як вони немов душаться в пасмах туману, що поволі спліталися за ними. З берега я чув, як хлюпоче вода, з силою б'ючи в баржі, зв'язані докупи, щоб їх не знесло повінню. З рівнини Женвільє бурхав холодний вітер, здіймалися хвилі, полискуючи під аркадами мосту.
Он там, ген далеко — море. Але тієї миті уявити собі моря я не міг. Я мав інший клопіт. Марно пробував загубитись, аби більш ніколи не поставати перед власним життям, — усюди я натикавсь на нього. Я повертався сам до себе. Моя подорож назирці за собою скінчилась? А дзуськи! Світ замкнувся! Ми дійшли аж до краю! Як тоді на ярмарку… Страждання — то не все, потрібна ще й сила, щоб братися спочатку, вирушати за новими стражданнями. А дзуськи! Це отак вимагають молодости, вдаючи, ніби не минуло довгих років. Не бентежачись!.. А втім, я не готовий нести тягар нових випробувань! Я навіть не просунувсь у житті так далеко, як Робінзон! Вочевидь не досяг успіху. В житті я собі не виробив єдиної достатньо твердої думки, — такої, яку мав він, — доконечної, щоб розкріпачуватись. Думки, ще більшої за мою велику голову, більшої за ввесь той страх, що сидить у ній, чудової, блискучої думки, дуже зручної, аби вмерти… Скільки мені знадобилося б життів, щоб я нарешті виробив собі думку, сильнішу за все на світі? Неможливо відповісти! Марна справа! Натомість мої думки блукають у голові, розділені широкими просторами, і скидаються на невеличкі смиренні миготливі свічки, що все життя тремтять серед страшного, моторошного всесвіту.
Мабуть, усе йде трохи краще, коли тобі лише двадцять, бо ж не можна сказати, що я не мав доброго початку, хіба можна було передбачити, що я, на відміну від Робінзона, ніколи не спроможусь виповнити свою голову єдиною, бездоганною думкою, яка буде набагато сильнішою за смерть, і що я, озброївшись тільки цією думкою, не зможу сіяти навколо втіху, безтурботність і сміливість, не стану усміхненим героєм.
Тоді я б ущерть був налитий сміливістю, повсюди б її випромінював, і саме життя було б не чим іншим, як всеохопною ідеєю сміливости, що рухає геть усе, людей і світ від землі аж до неба. А на додачу любові тоді було б стільки, аж до неї разом з ніжністю ввійшла б і смерть, і там було б так добре та тепло, що нарешті звеселилася б і негідниця смерть, утішившись, як і все живе, любов'ю. Ото було б гарно! Ото був би успіх!
Самотній, я реготав на набережній, думаючи, скільки оборудокта викрутнів мені знадобилося б, щоб я став роздиматись від нескінченних постанов… Справжня жаба, напхана ідеалів! Зрештою, в мене знову починалась пропасниця.
А друзі вже шукали мене цілу годину! Надто тому, що добре бачили: відставши від них, я був у кепському стані… Першим мене побачив Ґюстав Мандамур, я стояв під газовим ліхтарем.
— Гей, докторе! — гукнув він мене. Здавалося, Мандамурів голос гримить, мов грім. — Сюди! Вас просять до комісара поліції! Щоб ви дали свідчення! — А потім, нахилившись до самого вуха, додав: — Знаєте, докторе, у вас справді кепський вигляд!
Ґюстав провів мене. Він навіть допомагав мені йти. Ґюстав любив мене. Я ніколи не дорікав йому за пияцтво. Я все розумів. Натомість Парапен був із ним трохи суворий. Уряди-годи шпетив Постава за пиятику. Ґюстав зробив би для мене дуже багато. Він навіть захоплювався мною, про це сказав мені сам. А чому — не знав. Я й поготів. Але він захоплювався. Ґюстав — єдина людина, що була в захваті від мене.
Удвох ми пройшли дві або три вулички, аж поки заяснів ліхтар префектури. Тепер не заблукаємо. Поставу не давала спокою думка, що треба писати рапорт. Проте признатися мені в цьому він не зважувався. Він уже примусив підписуватись під рапортами силу людей, але й досі не міг їх складати до пуття.
Ґюстав мав велику голову, майже таку, як у мене, я, щоб ви знали, міг навіть одягти його кашкета, проте Ґюстав ніколи не пам'ятав подробиць. Думки зароджувались у нього з великими труднощами, він мучивсь, аби висловити їх, і ще тяжче мучився, коли їх записував. Парапен охоче допоміг би йому скласти рапорт, але ж він не бачив обставин драми. Тож Ґюставу треба було вигадувати, а комісар не любив, коли в рапортах щось вигадують, він прагнув, як казав, самої правди.
Коли я піднімався вузькими східцями префектури, мене тіпало. Я теж не зміг ясно розповісти комісарові про ту трагічну пригоду, я справді почувався негаразд.
Робінзонове тіло лежало тут, біля численних ящиків поліційної картотеки. Навколо лав було страшенно натоптано, рясніли старі недопалки, виднів погано стертий напис «Смерть поліцаям!».
— Докторе, ви так переживаєте? — запитав мене, і то досить люб'язно, секретар, коли я нарешті скінчив пояснювати. Ми всі були такі зморені, що кожен із нас по черзі трохи плутавсь у словах.
Нарешті ми дійшли згоди щодо часу
