Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін
Софі вже й не знала, на яку ступати, але й далі намагалась бути люб'язною. Навіть узяла Мадлон під руку, проте Мадлон була надто люта, а до того ще й так запишалась цією люттю, що не звертала уваги на такі вияви приязні.
Ми насилу продиралися крізь юрбу, йдучи до трамвайної зупинки на майдані Кліші. Саме тоді, коли мали сідати на трамвай, над майданом репнули хмари, сипонув дощ, полило як із ринви. Густа водяна завіса поховала все.
Людська навала миттю заполонила всі авто.
— Невже ти хочеш при всіх образити мене, Леоне? — почув я поряд стишений голос Мадлон. Атож, там у них не клеїлося. — Невже я тобі остогидла? Скажи: остогидла? — не вгавала Мадлон. — Ну, кажи! Хіба ти так часто мене бачиш? Тобі що, краще самому з ними? Мабуть, коли мене не було, ви там і спали всі разом? Скажи, що зі мною тобі краще, ніж з ними! Скажи, щоб я почула…
Потім Мадлон стояла мовчки, її личко скривилося, зібгавшись навколо носа, а сам ніс наче ще виріс і навис над ротом. Ми чекали на тротуарі.
— Ти не бачиш, як мене зневажають твої дружки, Леоне? — знов учепилася Мадлон.
Проте Робінзон — тут його й похвалити можна — нічого не відказував, не провокував її, дивився кудись убік, на будинки, бульвар та автомобілі.
Але вдачі він був запальної. Побачивши, що всі її погрози не діють, Мадлон накинулась на Робінзона інакше; ми й далі чекали трамвая, й вона вдалась тепер до ніжносте:
— Леоне, любий, я кохаю тебе! Скажи мені: ти знаєш, що я тебе кохаю? Ти хоч усвідомлюєш, що я зробила для тебе? Може, сьогодні мені не варто було приходити? Леоне, ти мене хоч трошечки любиш? Неможливо, щоб ти мене зовсім не любив… Леоне, ти маєш серце чи в тебе камінь у грудях?.. Чого ж ти тоді відкидаєш моє кохання? Леоне, а які в нас були мрії! Який ти все-таки жорстокий! Леоне, ти розтоптав мою мрію! Ти загидив її! Тепер можеш хвалитися, що розбив мої ідеали… Невже ти хочеш, щоб я втратила віру в кохання?.. І хочеш, щоб тепер я пішла від тебе назавжди? Ти таки хочеш цього?
Отак вона допитувалася, поки за шторами кав'ярні падав дощ.
Ця розмова точилась у густому натовпі. Мадлон і справді була точнісінько така, як оповідав мені Робінзон. Він нічого не вигадував, тільки правдиво змалював її характер. Я й уявити не міг, що вони так швидко дійдуть до такої сили почуттів.
Навколо гули автомобілі, деренчали трамваї, галасувала юрба, і я скориставсь тим гармидером, аби шепнути на вухо Робінзонові кілька слів з приводу нашої ситуації, спонукаючи тепер спекатися її і чимшвидше з усім покінчити. Нас спіткала невдача, треба було потихеньку втекти, заки вони остаточно розсваряться, ставши смертельними ворогами. Це б уже було небезпечним.
— Хочеш, я знайду якусь причину? — шепотів я йому. — Й ми підемо кожен у свій бік?
— Ні в якому разі! — відповів Робінзон. — Тільки не це! Вона здатна наскандалити прямо тут, і тоді її вже ніщо не спинить!
Я не наполягав.
Робінзона, зрештою, мабуть, тішила прилюдна сварка з Мадлон, до того ж він знав її краще, ніж я. Коли злива стала вщухати, ми піймали таксі, ринулись до машини й умістилися тісним гуртом. Попервах панувала мовчанка. Всі були пригнічені, а я й так наробив чимало промахів. Треба було почекати й бодай трохи оговтатись.
Ми з Леоном сіли на відкидних сидіннях спереду, а жінки вмостилися на задніх. У святкові вечори Аржантейський шлях дуже забитий, надто до Порт-Кліші. А звідти до Віньї треба їхати ще добру годину, бо машин на вулицях стає забагато. Не дуже затишно сидіти навпроти одне одного цілу годину і мовчки роздивлятися, надто коли надворі сутеніє, а ви боїтеся своїх супутників.
Та якби ми отак сиділи, — роздратовані, але кожен мовчки переживав би свої прикрощі, — не сталося б нічого. Навіть сьогодні, згадуючи ті події, я думаю так само.
Одне слово, розмову спровокував знову я, й одразу ж спалахнула запекла суперечка. Людина ніколи достатньо не стережеться слів, їй здається, ніби вони нічого не варті, не криють у собі жодної небезпеки; здається, ніби слова — лише легенькі подихи, тихі звуки, ні холодні, ні теплі, а коли вони потрапляють до вух, їх миттю поглинає безмірна млява сіра нудьга, що панує в мозку. Отож люди не стережуться слів, і настає лихо.
Є слова, що ховаються поміж решти слів. їх зразу не розпізнаєш, та вони нараз струшують ваше єство, розхитують життєві підпори, — байдуже, слабкі ви чи сильні… Вас переймає панічний страх… Це лавина… Ви зависаєте над потопом емоцій. Прогриміла, пронеслась буря, надто сильна для вас: така несамовита, що раніше ви б ніколи не повірили, ніби до цього можуть призвести почуття. Отже, людина ніколи як слід не стережеться слів — такий мій висновок.
Але спершу я переповім події. Таксі неквапом їхало за трамваєм, бо дорогу ремонтували. Тихо хурчав мотор. Через кожні сто метрів — риштак… Але мені й трамвайного гуркоту було замало. Як завжди, балакучий, мов недоросток, я заквапився. Мені були нестерпні повільність, із якою ми їхали, мов на похорон, і нерішучість нашого товариства… Я квапився розірвати тишу, дізнатись, що діється на задньому сидінні. Дививсь на Мадлон, чи, радше, намагався її побачити в лівому кутку, бо вже нічого не було видно. Обличчя вона відвернула надвір, до краєвидів, власне, до ночі. Я з досадою відзначив, що вона й досі така сама затята. Натомість я справжній зануда. Я заговорив до неї тільки на те, аби вона повернула до мене голову.
— Мадлон! — гукнув я. — Скажіть, може, ви хочете ще де-небудь розважитись, тільки не вмієте сказати? Може, зайдемо ще кудись, перше ніж вертатися? Мерщій скажіть нам!
— Розважитись! Розважитись! — відповіла вона так, неначе я образив її. — Та у вас таке з думки не сходить! Самі розваги! — І враз почала зітхати; я досі не чув, щоб хто зітхав так зворушливо.
— Що можу, те й чиню! — відповів я їй. — Таж сьогодні неділя!
— А ти, Леоне? — звернулась тоді Мадлон до Робінзона. — Скажи мені: і ти чиниш усе, що можеш? — Запитання було впрост.
— Аякже! — відповів Робінзон.
Ми саме проїздили під ліхтарем, і я побачив їх обох. Сама лють. Потім Мадлон нахилилась, немов для поцілунку. Таки правда, цього вечора
