Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде
Безбородько з прикрістю усвідомлював, що в тій атмосфері, в товаристві людей, яких цей пройдисвіт перетворив знов у гімназистиків, титул доктора, власне, не має значення.
Наприкінці вечері, справді, дуже приємної, щось шибнуло Янцеві в голову. Він покликав усіх кельнерів з метрдотелем на чолі, вискочив на стіл і повідомив товариство, що їх колега Філько Безбородько заручився з найбагатшою панною на все Покуття і тепер ставить кожному, хто є в ресторані, могорич. Залунало: «Многая літа!», посипались поздоровлення від знайомих і незнайомих, а за цим полились напої, серед яких не бракувало і справжнього французького шампанського. Командував усім, ясна річ, Янцьо. Був ще настільки притомний, що привів до Безбородька власника ресторану, представив його, подав адрес пана доктора і сказав:
— Ви не дивіться, пане, що то мій колега, але то солідний чоловік, — розумієте? Доктор медицини, а крім того, жениться з дочкою найбагатшого на ціле Покуття попа. Якби навіть пан доктор не мав при собі належної готівки і не вистачило щось до розрахунку, то ви не турбуйтесь… Пан доктор надішле решту переказом…
У відповідь на таку рекомендацію — нові «вівати», нові «многая літа» і нові замовлення.
Чотири товариші поїхали об одинадцятій ночі поїздом, а решта бенкетувала до третьої ранку.
Загальний рахунок становив чотириста вісім злотих, а Безбородько мав при собі лише шістдесят.
Борг був гоноровий і вимагав негайної сплати. Він і завів Безбородька в дім Сулімана при вулиці Кінській.
Ті чотириста вісім злотих викопали у бюджеті Безбородька яму, якої ні засипати, ні перескочити.
Для когось це був логічний і простий рахунок: графа «має» була невідповідна до графи «винен».
Для Безбородька це був пекельний ланцюг, якого неможливо було з'єднати. Спаяний в одному місці, він уривався в іншому.
Десять разів проклинав він демона, що підказав йому зловтішну думку показатись Янцеві, а тепер так безоглядно мстився до того дурисвіта.
Безбородько перестав курити, хоч і так курив дуже помірно, під приводом жалоби в домі нареченої перестав бувати в театрі і відвідувати кіно. Але як раніше не помічав цих витрат, так тепер не бачив прибутків з цієї самопожертви.
Заробітку лікарського практиканта вистачало на пристойне, але дуже скромне кавалерське життя: плата за мешкання, абонемент на обіди і вечері в ресторані, перукар, лазня, передплата газети, внески до лікарського товариства й «Просвіти», відсоток на «Рідну школу» (цей останній примусовий видаток вважав за своєрідний громадський шантаж, бо не розумів, чому він, лікар, має цікавитись освітою народних мас?), кіно, час від часу театр чи якийсь концерт, праля, кравець, деякі кавалерські видатки — ось і все.
Тим часом щомісячні витрати на сто з чимось злотих перевершували його заробіток.
Перед Безбородьком постала кошмарна альтернатива: перестати жити по-людському і чесно розплачуватися з своїми кредиторами або животіти в постійному страсі перед опротестованими векселями чи, не дай боже, перед судовими позовами.
А найбезглуздішим було те, що більшість тих боргів виникли, можна сказати, проти його волі. Купці приходили до хати або перестрівали його на вулиці і з улесливою усмішкою пропонували йому свої товари до грошей, тобто в кредит. Вони вміли це робити в такій формі, що у Безбородька створювалось враження, ніби він їх виручає з великої біди, забираючи в них товар без грошей. До того ж, пропонуючи свій товар до грошей, вони так шапкували та розкланювались перед ним, що Безбородько згодом справді починав вірити, що не вони йому, а він їм робить ласку.
Як сказав Кальман, силоміць втискуючи йому хутро:
— Чи я у вас вимагаю грошей? Я вам даю хутро, а ви носіть його собі на здоров'ячко. А про гроші маємо час говорити…
Безбородько схильний був підозрівати дію якоїсь чорної руки. Адже коли підходити до справи логічно, то всі оті місцеві купці й купчики, накидаючи безсоромно свій товар, досить виразно давали зрозуміти, що з боргом зачекають аж до його одруження. Тепер же вони наче показилися: гроші, гроші і гроші! Звідки ця гарячкова нетерплячка?
Коли ж ідеться про борги у столичних фірмах — за лампу «солюкс», наприклад, чи хоч би апарат Рентгена, то, щиро кажучи, фактично наробив їх Безбородько під гіпнозом, якщо можна так сказати, Сулімана.
Безбородькові лишається тільки подякувати своїм опікуючим богам, що не допустили до купівлі мотоцикла. Був би тепер їздив від адвоката до суду.
Ці «Суліманові борги» були найважчого калібру… І вони теж не постали з повітря. Безбородько давав тільки фірму, а фактичним і моральним боржником був його майбутній тесть.
Чи не було б природним тепер звернутися за позикою до дочки покійного отця Аркадія, а своєї майбутньої жінки — панни Катерини Річинської? Та Безбородько не хотів навіть думати про це.
Мав страх, що подібний крок був би зневагою для великопанського, як його в думці називав, аристократичного стилю Річинських і міг би йому більше пошкодити, ніж допомогти. Показав би себе в очах Річинських вискочкою, що не доріс увійти в сім'ю кращих людей. Ще з юних років наляканий думкою, що може випадково повести себе не так, як годиться людині з товариства, він нічого так не боявся, як потрапити в конфлікт з вимогами хорошого тону.
Тільки одна людина була на світі, що могла б йому допомогти. Та, на жаль, справи стояли так, що саме від неї не міг прийняти допомоги.
Тією єдиною рятівницею могла бути пані Бровко, якщо б захотіла (і коли б міг він звернутись до неї з таким проханням) два-три місяці почекати з платою за мешкання.
Хоч пані Бровко існувала з того, що завжди столувала когось і здавала в найми кімнати, був певний, що знайшла б якийсь спосіб допомогти йому.
Але ж як міг він звернутись до хазяйки, коли вона й досі не хотіла прийняти до відома факту його заручин?
Іронія долі полягала у тому, що мусив кожного першого платити їй акуратно, бо вона ж перша остерігала його перед казочкою про маєтки Річинських.
Правда, з того
