Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде

А може, не чекала? Може, давно пробачила й співчуває?

Безбородько не раз філософствував, що це велике горе, якщо торкається наших ближніх, і велике щастя, якщо це стосується нас самих, що не можна читати в чужих думках.

До пригоди з проклятим Янцем в другу чергу після пані Бровко Безбородько розплачувався з столичними фірмами, тому що боявся втратити в них кредит. Фірм з лікарським приладдям у краю було досить, і конкуренція між ними теж чимала. Причина була інша. Він смертельно боявся «ласкавих нагадувань» на відкритих фірмових листівках. Вважав, що однієї такої листівки з Варшави вистачило б дискредитувати його на все місто.

За такого стану речей мусили потерпіти містечкові купці. Але це були люди, яких знав особисто і які його так само могли зрозуміти. Вважав, що з ними якось упорається.

Але й це не було таким легким, як сподівався. Вони, досі надто запобігливі, уступливі, відразу, наче по команді, стали нетерплячі, мов діти. Гірше того, вони домагаються сплати боргів саме тепер, у найскрутніший для нього час.

Треба сказати, що кожний з купців домагався грошей відповідно до свого темпераменту.

Кальман, статечний, з бородою Мойсея, з чудовими, розумними очима єврей, якому Безбородько зі всіх місцевих фірм був найбільш винен, прямо не вимагав грошей. Він іншим способом щодня нагадував докторові його зобов'язання. Кожного ранку, проходячи повз крамницю Кальмана, Безбородько зустрічав купця. Він нічого не говорив. Пощо слова, коли все ясно й без слів? Він тільки кланявся, може, дещо з перебільшеною як на фірму «Кальман і син» шанобою і, націлюючи на Безбородька свої розумні, терпеливі очі, запитував гречно:

— Що там чувати, пане докторе?

Більше ні слова. Але цього невинного запитання вистачало, аби зіпсувати Безбородькові настрій бодай на півдня. Бувало й таке, що Безбородько, наближаючись до крамниці Кальмана, інстинктивно прискорював ходу. Виходило ще гірше. Купець тоді наздоганяв Безбородька дрібними кроками, й враження від цієї гонитви було трагікомічне.

Не маючи іншого способу уникнути отого фатального «що чувати», Безбородько почав минати вулицю Легіонів.

Він робив велике коло передміськими мокляками, виходив у парк і лише тоді знову повертався у місто.

Якийсь час мав спокій.

Але одного дня, виходячи з брами шпиталю, Безбородько зблід від несподіванки.

На протилежному боці тротуару стояв Кальман. Цим разом уже не в ярмолці, а в чорному велюровому капелюсі. Ще здалеку вклонився Безбородькові і так, з відкритою головою, з капелюхом у руці, стояв непорушно — чекав.

На щастя, в цю хвилину на вулицю вийшла сестра Артемізія. З плащем на шпитальному халаті та білим очіпком на голові поспішала, видно, кудись недалечко. Безбородько похапцем узяв здивовану сестру під руку і, викладаючи їй щось запально побіг з нею у місто.

Той день був для Безбородька фатальним.

Дома чекала його чергова несподіванка. Пані Бровко з загадковою посмішечкою подала йому довгастий рожевий конверт.

— Пошта для пана доктора. Місцева, — додала з шельмівським блиском в очах.

Лист був тоненький, написаний жіночою рукою, по-польському, без зворотної адреси.

Безбородько відразу догадався, що то анонім, — але до чого може він відноситись?

На нього найшов якийсь дивний острах перед змістом цього листа. Не міг наважитись розпечатати його. Ганив себе за це, називав боягузом і диваком.

Нарешті схопив ножиці і з примруженими очима відтяв край конверта. Це був не анонім. Лист кінчався підписом «Клара» і якимось нечітким словом.

Клара… Клара…

Нічого не розумів. Не пригадував між знайомими жінки з таким ім'ям. Зрозумів лише, коли почав читати.

Лист писала Клара Пель, дочка власника крамниці з радіоапаратами, якому Безбородько вже другий місяць не платив рати.

Клара неймовірним стилем, де чисто купецькі звороти чергувались з реченнями, запозиченими з романів, сповіщала панові докторові, що її таточко взяв собі до серця факт, що пан доктор забули і цього місяця сплатити рату. Треба знати панові докторові, що таточко під першим враженням нервів казав їй, Кларі, опротестувати вексель пана доктора.

Таточко добрий і лагідний, як весняний ранок, але при цьому людина поривчаста, нервова, і коли його роздратувати, то він може багато що наробити, от хоч би з отим векселем пана доктора. А навіщо панові докторові неприємності? Чи чоловік шукає неприємностей? Чоловік шукає приємного спокою, а не клопотів. Так подумала собі вона, Клара, і тому зважилась — ох, якби таточко взнав! — на одну добу притримати ще той вексель у шухляді свого столика.

Докторові Безбородькові дається двадцять чотири години часу від одержання цього листа полагодити справу полюбовно, в іншому ж випадку вексель піде куди слід, що потягне неприємні наслідки для шановного клієнта.

Чи пан доктор розуміє її? Чи пан доктор не гнівається на неї? Вона хоче тільки застерегти пана доктора від того, що ховається для нього за завісою майбутнього.

Лист кінчався офіціальним: «Пишусь з пошаною».

Опротестований вексель!

Безбородько доторкнувся до скроней. Вони були вогкі від холодного поту.

Опротестований вексель!

В його становищі опротестований вексель — це все одно, що нешлюбна дитина для дівчини з порядної родини.

Скинув комірець з краваткою. Розім'яв сорочку на грудях. Випив недопиту з обіду чорну каву. Постояв біля відчиненого, вікна з оголеними грудьми і трохи отямився.

— Спокійно, спокійно, — вмовляв сам себе, неначе чужого.

Перш за все перед ним ще двадцять чотири години. Можна цей час вважати за дуже короткий і за дуже довгий. Залежить від того, з якого боку підійти до нього.

По-друге, він у цьому клопоті не був одиноким. Клара Пель стояла за його плечима, ніби ангел-хоронитель. Лише зараз усвідомив, що Клара не від сьогодні закидала оком на нього. Завжди, як тільки появлявся в крамниці її батька, Клара намагалась залучити його до якоїсь інтелігентної розмови. Мала двоюрідну сестру, що працювала у бібліотеці, і тому, хоч сама мало читала, сипала назвами творів і іменами авторів останніх літературних новин. Бажаючи звернути на себе увагу Безбородька, як єдиного інтелігентного чоловіка в містечку, з яким можна поговорити про літературу, вона, як тільки не було нікого в крамниці, починала з ним дискусію на літературні теми.

Безбородько не знався на літературі. В шостій гімназійній мав учителя української мови, в якого справді був незвичайний педагогічний «хист»: за десять місяців зумів багатьом учням прищепити огиду до літератури на все життя. Між іншими — і Безбородькові. Треба сказати, що тепер, коли ніхто не приневолював його любити літературу, Безбородько трохи