Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде

— Ну, то й добре, — стрепенулася Стаха і зразу ж притулилася головою до його плеча. — Смішний, то так і має бути. То й добре…

— Слухай, не спіши і дай мені за мене самому сказати. Кажеш «добре», а я не певний, чи воно справді добре. Слухай, я хотів, щоб ти мене зрозуміла, як треба. Я не маю часу впадати біля жінок, і не в моїй натурі ця музика. Але дружину я все ж таки хотів би колись мати. І от сьогодні я не можу ще, почуваю, що не можу на сто процентів сказати, що ти є та, яку я хотів би мати. А зірвати тебе просто так не можу. Якось мій характер, чорт його візьми, не дозволяє цього. Ну, не можу свинею бути, і все. Смішний я у твоїх очах, що?

Не говорив їй про те, що оберігає її ще й тому, що його попередники не церемонились з нею. А не церемонились тому, що це дівчина з простолюддя, за честь якої нікому було обстати. А сама Стаха у своїй хитрості була настільки наївна, що сподівалась (можливо, що й під впливом бульварних романів) таким способом упіймати собі жениха, коли женихи оглядались перш за все за набитою калитою.

— Смішний, а якби дівчина сама не мала б нічого проти, щоб поступили з нею по-свинськи, тоді що?

— Тоді, — запнувся Бронко, — тоді… Я ж говорю тобі, що я дурень, але інакшим однаково не буду.

Дома Бронко, аби запобігти дурним снам уночі, за кару примусив себе порубати всі, ще минулорічні, цурупалки, на велике здивування матері й не менше задоволення батька, який додержувався принципу, що тільки фізична робота може вибити людині всяку дур з голови. А що його сина час від часу навіщає дур, про це старий Завадка нітрохи не сумнівався.

* * *

— Як там? — щойно на другий день спитала Катерина Нелю, маючи на думці її відвідини Сулімана.

Неля поволі повернула голову і встромила в Катерину страшні очі, що та опустила свої. З того часу між сестрами про це не було більше мови.

З поведінки Нелі Катерина здогадалась, що Суліман програв, а якщо програв, то, напевно, зажадає повернення коштів.

Тому Катерина з дня на день з острахом чекала появи Сулімана. За тиждень він дійсно з'явився у Річинських. Першою особою, що привітала його на подвір'ї, була Слава. Вона ще здалеку помітила, що Суліман якийсь не такий, як завжди. Коли він підійшов ближче, то виявилось, що ця небуденність йшла від того, що маклер був охайно одягнений. Але диво! Суліманові не личили ні паперово-біла сорочка, ні червоно-чорна краватка, ні чистий (хоч і трошки злежаний), без плям піджак. А може, це тільки здавалося. Так. Просто у цьому вбранні він ніскільки не нагадував собою Сулімана з таткових часів, і це була найголовніша хиба. Це була чужа людина, яка лише з обличчя трохи нагадувала таткового заушника.

Та все ж Слава зраділа йому. Яким би дикуватим сьогодні не видався їй Суліман — це була людина, яка знала її з самого дитинства і з якою вона могла почувати себе ще дитиною. Суліман іноді нагадував Славі породистого собаку сенбернара[154], який спокійно, ба навіть поблажливо зносить тиранію дітей, коли ті тягають його за вуха чи їздять на ньому верхи.

— Суліман, Суліман! — підбігла до нього Слава і, почепившись за плече, поскакала поруч з ним на одній нозі. — Як ви сьогодні нарядились! Що це таке, Суліман? А може, ви на залицяння зібралися?

На жарт Суліман не відповів жартом:

— О, Суліман ще вибереться до Річинських, але не на залицяння, а відразу у свати!.. Ха-ха!

Слава розгубилась. Суліман ще ніколи не промовляв до неї таким злозвучним тоном.

«Зі мною так не можна, Суліман. Сенбернари завжди бувають ласкаві до малих дітей. Якщо вже з Суліманом не можна пожартувати, то з ким тоді можна?»

— Ах, — схопила вона його за руку і сама обкрутилась навколо нього, — ви ж вдаєте! Вдаєте, о-о-о, бачу, вдаєте!

Суліман насилу спромігся на усмішку:

— Вдавати — це мій фах. Панна Катруся дома?

— Дома! Дома! Заходьте в татків кабінет, я її пошукаю і пошлю до вас!

Катерина стояла в спальні навколішках перед розкритою скринею з сувоями полотна. Почувши, що прийшов Суліман і дожидає її в кабінеті, Катерина тільки прикусила нижню губу. Це завжди у неї було ознакою великого душевного напруження. Час, якого потрібно було, щоб пройти з їдальні в кабінет (прохід через веранду Мариня забила, боячись злодіїв), дав Катерині змогу не тільки зібратись з думками, але й настроїтись на відповідний тон.

У кабінет вона ввійшла підтягнута, з виглядом людини, в якої час — золото. Сухо привіталася і, не пропонуючи Суліманові стільця і сама не сідаючи, спитала:

— Що вас привело до нас?

Суліман на таке привітання ледве кліпнув повіками: «Що ж, як бог до нас, так ми до бога…»

— Панна Катруся, — протягнув з єхидною усмішечкою, — не знає, що мене привело сюди? Панна Катруся навіть мусить питати? Так що ж мені на це сказати? Мені лишається тільки одне, аби такий здоровий був, — узяти капелюх і сказати панні Катрусі «оревуар». Файний інтерес! Вона… я перепрошую, панна Катруся не знає, чого я прийшов!!

— Я спитала, а ви відповідайте, і все, — й далі трималася Катерина підкреслено офіціального тону.

Суліман з уболівання захитав головою:

— Панна Катруся любить багато говорити і мене змушує до цього, а в гешефті треба більше діяти, а менше язиком молоти.

Катерина, достеменно як кілька хвилин тому Слава, не могла повірити, що це Суліман. Таким грубим, безпардонно нахабним був його тон.

— Вона дивиться, немовби перший раз мене бачила! Кік, кік![155] А чому панна Катруся не попередила мене, що Нелюська потребує мати такі делікатні нерви? Ви знаєте, який номер викинула мені ваша сестричка? Ну, знаєте чи не знаєте? Що ви мені на те будете казати, що вона зомліла? Файний інтерес, якби вона так і не схотіла опритомніти! Файно виглядав би Суліман… Панна Катруся маленька? Панна Катруся, ну, — він підморгнув по-парубоцьки, — не могла трохи підготовити сестру, ну… що її чекає, крім розмови, ще й… маленьке кавалерське снідання?

Сталося. Те соромітне підморгування, що ним почастував Суліман Катерину, буквально її перевернуло. Вона ще тому два місяці сама пішла з ним на змову, а тепер неначе сказилась. Її покинули дві прикмети, які, здавалося, становили природні компоненти її крові: хитрість і блискавичність орієнтації