Таємний посол. Том 1 - Володимир Кирилович Малик

Уперше в житті по–справжньому злякався козак Шевчик! Перехрестившись і ще раз смикнувши себе за вуса, щоб пересвідчитись, що справді не спить, старий припав знову до шибки. Яничари! Стоять, прокляті, сумирно — мабуть, до бою готуються. Ще й очиськами лупають.

Шевчик притьмом скочив з полу, підбіг до картярів — і дмухнув на свічку.

— Яничари в Січі! — видихнув перелякано.

Метелиця з несподіванки випустив карти.

— Ти часом не збожеволів, Шевчику? — гримнув старий козарлюга. — Що за дурні жарти!

— Хай мене грім поб’є і свята Богородиця, коли брешу? Погляньте у вікна!

Арсен кинувся до вікна й похолов: Шевчик не збрехав. У Січі було повно яничарів.

— Друзі, будіть товариство! Але тихо!.. Батьку Корнію, підопріть двері, щоб ніякий собака не вскочив!.. Готуйте мушкети й порох!

За хвилину весь курінь був на ногах. Страшні слова: «Яничари, в Січі!» — враз розігнали сон. Поскільки курінний ночував перед радою у кошового, то всі мимоволі почали прислухатися до слів Арсена.

— Ставте порохівниці і ящики з кулями на столи! — наказував він. — Заряджаючі, до столів! Стрільці, до вікон! Вогонь вести безперервно! Нумо, швидше, браття!

Козаки стали на свої місця. Одні заряджали мушкети, інші передавали стрільцям, а ті, вже напоготові, чекали наказу стріляти.

— Вогонь!

Гримнув залп. Потім — другий, третій. Курінь заволокло димом. У відповідь знадвору пролунало страшне виття. Турки подалися назад, залишивши на снігу кілька десятків убитих і поранених. Але тікати їм нікуди. Ззаду колихалася суцільна жива стіна.

Цілитися козакам не доводилося: вороги стояли так густо, що одна куля пронизувала зразу двох, а то й трьох.

Після перших залпів уся Січ схопилася на ноги. Кожен курінь ощетинився дулами мушкетів. Безперервно гриміли залпи. З веж ударили гаківниці й гармати. Рясний дощ куль і ядер лився на січовий майдан, де зібралося найбільше ворогів, і косив їх десятками й сотнями.

Збожеволілі від жаху яничари заметушилися, заметалися по Січі, як звірі у ловчій ямі. Ті, що були ближче до воріт, намагалися відчинити їх. Даремні зусилля! Ніхто з них не знав потайних підойм, з допомогою яких відчинялися ворота. А коли з надбрамної вежі ударили гармати, натовп відхлинув назад.

Вже ніхто не слухав нічиїх наказів. Кожен думав тільки про порятунок. Чуючи, що звідусіль гримлять постріли, ошалілі яничари і спагії згадали про хвіртку, якою входили до Січі. Туди! До неї! Втекти з цього пекла, де кожен курінь, старшинська хата і військова скарбниця, ба навіть церква — хоч насправді то різнокольорові вікна миготіли в ній від вогню, що вилітав з дул мушкетів, — сіють смерть!

Тисячний натовп ринув до хвіртки. Але прохід там дуже вузький. В нього може протиснутися за раз лише один утікач. І кожен намагається бути тим щасливцем. Дехто прокладав собі дорогу шаблею, стинаючи голови своїм єдиновірцям.

Задні напирали на передніх. Кожен кричав, лаявся, погрожував, проклинав. Хрипи вмираючих, стогін поранених, вигуки поодиноких чорбаджіїв, що намагалися навести хоч який–небудь лад, безперервний гул пострілів — усе злилося в дикий нелюдський рев.

Широкий майдан, вузькі січові провулки поміж куренями були вже завалені трупами й пораненими. Поміж ними причаїлося, рятуючись від куль, багато яничарів. Сніг почорнів од крові.

Зненацька в неймовірний шум і ґвалт ввірвався тривожний рокіт тулумбасів, а потім — зазивний клич бойових козацьких рогів, що кликали до атаки.

Звуки лунали з військової канцелярії.

Стрілянина почала вщухати.

І тоді почувся сильний голос кошового Сірка:

— До шабель, браття–молодці! До шабель! Припиніть стрілянину! Виходьте з куренів! Бийте клятих! Смерть бусурменам!

Стрілянина враз припинилася. Крізь розбиті вікна, крізь розчинені навстіж двері з куренів повалили запорожці — з шаблями, з ятаганами, з келепами в руках. З криком, з бойовими кличами ринули вони на ворогів, що, ошалілі від жаху, металися в передсвітанковій місячній морозній імлі.

3

Коли з куреня ударив залп і десятки яничарів упали на сніг, Сафар–бей відчув, як щось гаряче бризнуло йому на обличчя і руки. «Поранений!» — промайнуло в голові. інстинкт самозбереження примусив його кинутись додолу. Розпластавшись на снігу і переконавшись, що він цілий і неушкоджений і що кулі перелітають поверх нього, бюлюк–баша оглянувся навколо. Поруч з ним, захлинаючись власною кров’ю, хрипів Карамлик. Його темні, широко посаджені очі, що так часто прислужували загонові Сафар–бея, тепер скляніли, затягувалися туманом. Звернуті до яскравого місяця на небі, вони, здавалося, прохали допомоги. Та холодне світило байдуже дивилося на тих, хто все життя боготворив його, молився на нього і малював на своїх знаменах.

З другого боку нерухомо лежав велетень Абдагул. У нього з розтрощених грудей цебеніла кров.

Сафар–бей зрозумів, що його обличчя й руки заляпані кров’ю вірних охоронців, і з огидою витерся шапкою. Трохи прийшовши до тями, почав думати, що робити далі. Тікати? Але куди? Не встигнеш підвестися, як тебе пронижуть козацькі кулі… Гукати вояків, щоб попри вбивчий вогонь, ішли приступом на курені? Даремно! Ніхто тебе не почує в цьому пеклі! Та й хто зважиться лізти у вікна і в двері, з яких так густо гримлять постріли, ніби в куренях не по двадцять — тридцять козаків, як передбачалося, а щонайменше по триста!.. Шукати Мурас–пашу і запитати, які будуть розпорядження? Смішно про це й думати. Хіба знайдеш його в цьому гармидері? Може, він убитий або накивав п’ятами…

Ні до чого не додумавшись, Сафар–бей вирішив передусім рятуватися самому. Поволі відплазувавши з перед вікон, рвучко підвівся і кинувся в суточки між куренями. Сюди кулі не залітали. Перечекавши деякий час, визирнув з–за рогу. Весь широкий майдан перед церквою був усіяний тілами яничарів. Сафар–бей аж застогнав од болю й розпачу. Все пропало! Військо, честь, майбутнє, навіть саме життя!.. О Аллах, чому ти допомагаєш гяурам? Навіщо знищуєш славних синів падишаха, вірних захисників ісламу? Врятуй їх, о Аллах!.. Чи, може, твоя велич і твоя могутність — то тільки пуста вигадка, нікчемний обман?..

Сафар–бей швидко перебіг коротку відстань, що відокремлювала його від фортечної стіни. Тут було просторо і не дзижчали кулі. Вузький мертвий простір, яким, крім нього, скористаюся ще кілька десятків яничарів, надійно захищав його від смерті. От тільки — чи надовго?

Зорієнтувавшись, де хвіртка, Сафар–бей почав обережно пробиратися до неї попід стіною.

Раптом стрілянина стихла, ї з куренів висипали козаки. Вони були — хто в чому: в кожухах, у жупанах, у свитках, а більшість — просто в білих сорочках.