Таємний посол. Том 1 - Володимир Кирилович Малик
— Сафар–бею, дорогий мій, забудьмо про наші суперечки, — промовив він тихо, щоб чув один бюлюк–баша. — Не до того зараз!.. Не подобається мені ця пастка, в яку загонять нас хан і гениш–ачерас. Не вірю я тим двом гяурам…
— У мене теж немає підстав довіряти їм, але їм довіряють старші за нас. Що ми можемо вдіяти?
— Ми повинні бути пильні і виручати один одного.
— Не турбуйся, ага, все буде гаразд. Нас п’ятнадцять тисяч. А козаків усього п’ятсот–шістсот чоловік. Та до того ж, кажуть, вони п’яні… Ми переріжемо їх, мов лінивих каплунів. До ранку все буде закінчено! І нам допоможе Аллах! — сухо відповів Сафар–бей.
Гамід зрозумів, що і тепер примирення не відбулося. І йому стало досадно, бо він вірив у щасливу зорю Сафар–бея, в те, що молодий рішучий ага досягне в імперії високого становища і міг би при нагоді бути для нього корисний.
— Коли б то так, — буркнув кисло. — Хай Аллах буде милостивий до нас!.. А все ж у мене тужно на серці…
Сафар–бей промовчав і поліз у лазівку. Гамід став пропускати своїх людей.
І ось, нарешті, всі воїни гениш–ачераса в Січі. Хан з половиною орди став на березі Дніпра. Друга половина оточила фортецю з боку Чортомлику і поля.
Зловісна тиша нависла над Січчю. Не чути було навіть дихання багатьох тисяч турків. Безмовно бовваніли над куренями широкі обмазані глиною комини. Спали під теплими кожухами у високій вежі над ворітьми вартові козаки.
Яничари і спагії запрудили весь січовий майдан і тісним натовпом розтеклися поміж куренями, їх було так багато, що всі стояли впритул один до одного. Чекали наказу вриватися в курені. Та наказу все не було. В тісноті чорбаджії втратили зв’язок. Кожен боявся голосно мовити слово, щоб не сполохати запорожців. Десь запропастився гениш–ачерас.
Сафар–бей зі своїми людьми зупинився навпроти довгого вибіленого куреня. Десь там, за виплетеними з лози й хворосту та обмазаними глеєм і глиною товстими стінами, спали, не підозріваючи смертельної небезпеки, козаки. Бюлюк–баша ледве стримував разом з переднім рядом яничарів темну живу масу, що напирала ззаду.
Поряд з Сафар–беєм стояли його вірні охоронці Карамлик і велетень Абдагул. Вони уперлися ногами в сніговий замет, сприймаючи тиск багатьох тіл на себе і захищаючи агу.
Сафар–бей хвилювався. Прокляття! Коли ж буде наказ починати бій?
2
У Переяславському курені спали не всі. Кілька козаків, а серед них Арсен Звенигора, Воїнов, Метелиця і Сікач, накрившись ряднами, схилилися в найдальшому кутку біля свічки і грали в карти. На ослінчику блищало золото й срібло.
Діда Шевчика з ними не було. Йому ще звечора не поталанило, і він, програвшись до цурки, з досади ліг спати. Не пофортунило йому і з місцем для спання. Він любив умоститися біля груби чи на лежанці, щоб вигрівати старечі кістки. Але сьогодні в курені яблуку ніде впасти: з усіх усюд — з найдальших зимівників, з Правобережжя, з Лівобережжя та Слобожанщини — понаїздили запорожці, щоб переобрати кошового. На полах густо, мов оселедці в бочці, лежали козаки. З тієї ж причини всі були тверезі, хоча на кошт січової скарбниці було заготовлено чимало горілки, пива й меду, щоб повеселитися після виборів нового кошового.
Поштовхавшись біля груби та лежанки і не знайшовши там ані найменшої щілинки, щоб вшитись між козаків, що хропли на всі заставки, Шевчик змушений був лягти біля віконця. Накрившись з головою старою кожушинкою, він скрутився в бублик і заснув.
Десь ген–ген за північ дід Шевчик раптом прокинувся. Йому приснився страшний сон.
Буцімто поплив він на каюкові ставити ятері в Чортомлику. І заплив далеко, аж за прогній, де риби до гибелі, але не кожен козак наважиться ловити її там. Тільки кошовий отаман Сірко насмілюється запливати туди, бо й самого чорта не боїться. Кажуть, коли ще був молодий і разом з товаришами шукав місце для нової Січі, одного разу заплив з Дніпра в якусь невідому річку з темними глибочезними ямами, крутими берегами та густим лататтям. Сподобалося йому те місце. Зійшов з човна на берег, щоб краще роздивитися, де фортецю будувати, аж раптом вилазить з очеретів величезний рогатий чорт і суне прямо на нього. Іклами клацає і роги наставляє — хоче розтоптати козака або налякати, щоб тікав. Та не на такого натрапив! Витягнув Сірко з–за пояса пістоля та як бабахне — чорт так і мликнув у воду! Булькнув — і пішов на дно! Тільки хвиля розляглася. А Сірко привів козаків і там, де впадає в Дніпро та безіменна річка, яку на пам’ять про перемогу над чортом відтоді почали прозивати Чортомликом, побудував Січ… І от подумав Шевчик: «Сірко не боявся чорта, коли тут–жодної живої душі не було, то чого ж мені боятися тепер? Попливу — заставлю ятері там, де ніхто ще не заставляв! Наберу вранці риби повен човен!» Заплив з чистого плеса в тиху заводь, вибрав місце та тільки опустив перший ятір у воду, аж тут як вирине з води якесь марище–страховище та як схопить козака за правого і вуса — і потягнуло донизу…
Обливаючись зі страху холодним потом, Шевчик лупнув очима. За правого вуса справді хтось його міцно цупив. Що за нечиста сила! Здається, він уже й не спить! І не пив звечора!
Лапнувши рукою за вуса, старий зрозумів, що страх його марний. Довгий сивий вус просто примерз до підвіконня і тримав його, мов на прив’язі.
Не без жалю Шевчик відрізав кінчик вуса, перехрестився і сів, спираючись рукою на зледеніле підвіконня. В курені було темно. Тільки в кутку блимала під рядном свічка: картярі ще не лягали спати. А надворі світив місяць. Крізь верхні незамерзлі шибки пробивалось голубувате сяйво.
«Мабуть, уже й до ранку недалеко, — подумав дід Шевчик. — Місяць, здається, заходить за сторожову вежу». І щоб переконатися, що незабаром ранок і йому недовго в безсонні перевертатися з боку на бік на твердих дошках, виглянув крізь віконце надвір.
Спершу старий козак подумав, що він або спить, або збожеволів. Просто
