Природа всіх речей - Елізабет Гілберт
— Хто ваш чоловік? — запитав дядько.
— На жаль, він уже помер.
Дядько Діс кивнув, але свого співчуття не висловив. Алмі стало смішно: її матір відповіла б точно так само. Факти є фактами. Смерть є смертю.
— А ви, сер? — насмілилася спитати вона. — Чи є у вас дружина?
— Вже покійна.
Алма кивнула — точнісінько, як він. Вийшло трохи фальшиво, але їй подобалась ця відверта, різка, незв’язна розмова. Гадки не маючи, коли й чим усе це може закінчитись, і чи її доля якось перетнеться з долею цього старого чоловіка, Алма відчувала, що вона на знайомій території — голландській території, території ван Девендерів. Давно вона вже не почувалась як удома.
— Як довго ви пробудете в Амстердамі? — поцікавився Діс.
— Не знаю, — відповіла Алма.
Такої відповіді він не сподівався.
— Якщо ви прийшли попросити про допомогу, — сказав він, — то ми не маємо, що вам дати.
Вона всміхнулась. Ох, Беатрікс, подумала Алма, як я скучила за тобою за стільки років.
— Мені не потрібна допомога, — сказала вона. — Батько залишив мені добрий спадок.
— Тоді що ви збираєтеся робити в Амстердамі? — насторожено запитав дядько.
— Я б хотіла працювати тут, у «Гортусі».
Тепер він по-справжньому злякався.
— О Господи! — сказав. — І ким же?
— Ботаніком. А точніше, бріологом.
— Бріологом? Та що ви взагалі знаєте про мох?
Тут Алма не стрималась і розсміялася. Сміятися було так приємно. Вона забула, коли востаннє це робила. Вона так голосно реготала, що мусила сховати обличчя в долонях. Це видовище, схоже, ще дужче роздратувало її бідолашного старого дядька. Зараз вона сама собі все зіпсує.
Чому вона вирішила, начебто її скромна слава вже дійшла до його вух? Ох, дурнувата гордість! Вгамувавшись, Алма витерла очі й усміхнулася.
— Я знаю, що захопила вас зненацька, дядьку Діс, — сказала вона, легко перейшовши на тепліший, приязніший тон. — Пробачте мені, будь ласка. Зрозумійте: я здатна подбати про себе сама й не приїхала сюди, щоб зіпсувати вам життя. Але річ у тім, що я — як науковець і класифікатор — маю певні вміння, які можуть стати в пригоді таким закладам, як ваш. І хочу твердо вас запевнити, що найбільшим задоволенням і радістю для мене стане можливість провести решту своїх днів тут, віддаючи свій час і сили закладу, який відіграв таку важливу роль в історії ботаніки й, водночас, історії моєї родини.
Після цих слів вона витягнула з-під пахви загорнутий у коричневий папір пакунок і поставила його на край стола.
— Я не прошу вас, дядьку, вірити мені на слово, — сказала Алма. — У цьому пакунку — теорія, яку я нещодавно розробила на основі досліджень, які провела за останні тридцять років свого життя. Деякі з викладених тут ідей видадуться вам надто сміливими, але я прошу тільки про одне — щоб ви прочитали їх неупереджено й, звісно, нікому про них не розповідали. Навіть якщо ви не погодитеся з моїми висновками, то принаймні складете собі думку про мої наукові здібності. Тільки прошу вас поставитися до цієї праці з повагою, бо це все, що я маю, і ким я є.
У відповідь — мовчанка.
— Ви ж читаєте по-англійськи? — запитала Алма.
Дядько звів одну сиву брову, мовляв, жінко, заради Бога, май совість. Перед тим, як залишити пакунок дядькові, Алма взяла зі стола олівець і запитала:
— Можна?
Той кивнув, і вона написала щось на обгортці.
— Це назва й адреса готелю в порту, де я зупинилась. Прочитайте цей текст без поспіху й дайте мені знати, якщо захочете ще раз зі мною зустрітися. Якщо за тиждень я не дістану звістки від вас, то повернуся сюди, заберу свою працю, попрощаюся з вами й піду своїм шляхом. І більше ніколи не турбуватиму ні вас, ні ваших рідних, обіцяю.
Поки Алма це говорила, її дядько настромив на виделку ще один трикутничок тоста. Але замість піднести його собі до рота, він зігнувся в кріслі й поволі простягнув одну руку вниз, пропонуючи гостинець Роджерові — й при цьому не зводячи очей з Алми й вдаючи, ніби уважно її слухає.
— Ой, вважайте… — Алма схвильовано перехилилася через стіл.
Вона вже хотіла застерегти дядька про те, що пес має жахливу звичку кусати кожного, хто хоче його нагодувати, та не встигла вона відкрити рота, як Роджер підняв свою криву голівку й — делікатно, як добре вихована дама — зняв з виделки шматочок цинамонового тоста.
— Отакої, — здивовано відхилилася назад Алма.
Але дядько так і не сказав ні слова про пса, тож Алма облишила цю тему. Вона розправила спідниці й зібралася йти.
— Було дуже приємно познайомитися з вами, — сказала вона. — Ця зустріч, сер, значила для мене більше, ніж ви можете уявити. Я ніколи не знала, як це — мати рідного дядька. Сподіваюсь, вам сподобається моя праця і що вона не надто вас ошелешить. На все добре.
Дядько у відповідь не сказав ні слова, тільки кивнув.
Алма рушила до дверей.
— Ходи, Роджере, — сказала вона, не обертаючись.
Вона трохи постояла, відчинивши двері, але пес і не ворухнувся.
— Роджере, — сказала вона вже суворіше, обернувшись до пса. — Пішли.
Пес далі лежав на ногах дядька Діса.
— Ну йди, песику, йди, — сказав Діс не надто переконливо, не посунувши ноги навіть на дюйм.
— Роджере! — гукнула Алма, нахилившись під стіл. — Ходи, досить грати вар’ята!
Їй ще ніколи не доводилося його кликати — пес завжди сам ішов слідом за нею. Та Роджер зіщулив вуха й навіть не думав вставати. Він нікуди не збирався йти.
— Це вперше таке, — вибачилася Алма. — Зараз я його винесу звідси.
Але дядько підняв руку.
— Та хай собі побуде тут зі мною одну-дві ночі, — сказав він байдужим голосом, так ніби йому було однаковісінько, зостанеться пес з ним чи піде геть.
Він навіть не дивився на Алму, коли це казав. Дядько — всього на мить — став схожим на хлопчика, який приніс із вулиці цуценя й умовляє маму взяти його собі. Ох, дядьку Діс, подумала Алма. Тепер ви піймалися.
— Гаразд, — відповіла Алма. — Він точно не надокучатиме вам?
Діс стенув плечима, наче йому було зовсім байдужісінько, й нанизав на виделку ще один шматочок тоста.
— Ми дамо раду, — сказав він і знову пригостив пса, просто з виделки.
Алма швидко вийшла з ботанічного саду й попрямувала до пристані. Їй не хотілося наймати екіпаж — вона б у ньому просто не всиділа. З порожніми руками й легким серцем, вона почувалась трохи
