Природа всіх речей - Елізабет Гілберт
У ту пору Алма також присвятила багато часу своїй теорії суперницьких змін. Дядько Діс — відколи прочитав її трактат 1854 року — наполягав, щоб вона опублікувала його, проте Алма ще тоді відмовилася давати його в друк, і досі не змінила своєї думки. Ба більше: вона забороняла йому обговорювати цю теорію з кимось іншим. Її відмова хіба розчарувала її любого дядечка, який вважав Алмину теорію не тільки важливою, а й, цілком імовірно, правильною. Він сказав, що вона надміру скромна й потайна. Що не хоче публікувати своєї теорії про безперервне творення й перетворення видів через страх, що її звинуватять у богохульстві.
— Тобі просто не вистачає сміливості стати боговбивцею, — сказав цей порядний голландський протестант, який ціле життя щонеділі чемно ходив до церкви. — Ну скажи, Алмо, чого ти боїшся? Будь зухвалою, дитинко, як твій батько! Давай, нароби в цьому світі гармидеру! Розбуди своїх противників — хай собі погавкають! «Гортус» заступиться за тебе! Ми самі можемо її надрукувати! Навіть під моїм іменем, якщо ти боїшся критики.
Та Алма не боялася церковного осуду — вона твердо вірила в те, що цю теорію ще можна спростувати. Була глибоко переконана, що в її аргументації існувала маленька прогалина, й вона ніяк не могла визначити, як її заповнити. Алма була вимоглива й педантична — і то добряче — й не мала жодної охоти публікувати теорію з прогалиною, хай навіть невеличкою. Вона не боялася образити почуттів вірян, як не раз казала дядькові; вона боялась образити щось значно священніше для неї: розум.
Бо ось де в Алминій теорії була прогалина: вона ніяк не могла збагнути еволюційних переваг альтруїзму й самопожертви. Якщо світ природи справді був таким, як виглядав, — цариною безсоромної й невпинної боротьби за виживання, і якщо секретом домінування, пристосування й довголіття була перемога над суперниками — то як зрозуміти поведінку когось на кшталт її сестри Пруденс?
Щоразу, як Алма згадувала про неї, коли заходила мова про теорію суперницьких змін, її дядько стогнав.
— Знову ти за своє! — казав він, смикаючи бороду. — Алмо, про Пруденс ніхто не чув! Усім байдуже!
Проте Алмі байдуже не було, й так звана «проблема Пруденс» не давала їй спокою, бо вона загрожувала зруйнувати цілу теорію. І до того ж зачіпала її особисто. Адже саме заради Алми Пруденс пішла на таку щедру самопожертву майже сорок років тому — й Алма досі про це пам’ятала. Пруденс, не кажучи ні слова, відцуралась свого єдиного справжнього кохання — з надією, що Джордж Гокс одружиться з Алмою, і що їхній шлюб зробить Алму щасливою. Те, що жертва, на яку пішла Пруденс, виявилась цілковито даремною, анітрохи не применшила її чесності.
Але навіщо вона це зробила?
З погляду моралі Алма могла відповісти на це запитання (бо Пруденс — добра й безкорислива), а от із погляду біології — не могла (для чого існує доброта й безкорисливість?). Алма прекрасно розуміла, чому дядько смикає бороду щоразу, як вона згадує ім’я Пруденс. Вона усвідомлювала, що у велетенському масштабі людської і природничої історії цей трагічний трикутник між Пруденс, Джорджем і нею самою такий мізерний, що порушувати це питання (ще й під час наукової дискусії) — щонайменше смішно. Та все ж, питання нікуди не зникало.
Навіщо вона це зробила?
Думаючи про Пруденс, Алма мусила знову й знову запитувати себе про це, а тоді безпомічно спостерігати, як її теорія суперницьких змін розпадається просто перед її очима. Бо ж, зрештою, Пруденс Віттекер Діксон була не одна така. Чому люди роблять вчинки, які виходять за межі їхніх власних інтересів? Алма ще могла висунути більш-менш переконливий аргумент про те, чому, до прикладу, матері йдуть на жертви заради своїх дітей (бо це гарантує продовження роду), а от пояснити, чому вояк біжить просто на частокіл багнетів, щоб захистити пораненого товариша, — вона не могла. Яку користь чи вигоду має цей вчинок для сміливого вояка чи його родини? Ніякої: пожертвувавши своїм життям, тепер уже мертвий вояк перекреслив не тільки власне майбутнє, а й продовження всього свого роду.
Алма не могла пояснити й того, чому в’язень, який вмирає від голоду, віддає свій харч однокамернику.
Або чому жінка стрибнула в канал, щоб урятувати чуже немовля, і сама затонула, — ця трагічна подія сталася не так давно неподалік від «Гортуса».
Алма не знала, чи повелась би вона так само за таких обставин, але інші, безперечно, поводилися — і, судячи з усього, доволі регулярно. Алма нітрохи не сумнівалась, що її сестра й преподобний Веллс (ще один взірець надзвичайної доброти), не вагаючись, віддадуть свою їжу, щоб порятувати від голодної смерті іншого, й так само рішуче ризикнуть своїм життям, щоб урятувати чуже немовля чи навіть чийогось кота.
Крім того, наскільки вона знала, у світі природи не було нічого подібного на такі крайні випадки людської самопожертви, як у людському суспільстві. Так, у бджолиному вулику, вовчій чи пташиній зграї чи навіть колонії моху окремі особини деколи гинуть заради добра цілої групи. Але ніхто не бачив, щоб вовк рятував життя бджолі. Ніхто не бачив, щоб стеблинка моху добровільно йшла на смерть, віддавши свій коштовний запас води мурашці — просто змилосердившись над нею!
Коли Алма і Діс рік за роком засиджувалися до пізньої ночі, обговорюючи це питання, ці аргументи позбавляли її дядька терпцю. Була рання весна року 1858-го, а вони далі про це сперечалися.
— Не будь занудним філософом! — сказав Діс. — Видай трактат таким, як він є.
— Але я така є і нічого не можу зі собою зробити, дядьку, — всміхнулась Алма. — Не забувай, у мене материн розум!
— Ти випробовуєш моє терпіння, небого, — відповів він. — Опублікуй його, і хай весь світ про нього говорить, а ми трохи відпочинемо, бо я вже втомився роками вишуковувати в ньому помилки.
Та Алма не збиралася відступати.
— Якщо я, дядьку, бачу в своїх аргументах прогалину, то інші точно її зауважать, і мою працю ніхто не сприйме всерйоз. Якщо теорія суперницьких змін справді правильна, то вона має справджуватися щодо всього світу природу — і, зокрема, людства.
— То зроби для людей виняток, — зітнув плечима дядько. — Як Аристотель.
— Я не маю на увазі Великого ланцюга буття, дядьку. Мене не цікавлять етичні й філософські аргументи; мені
