Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак

— Правда! — сказав з виразом сумніву Лапурай. — Все ж таки давай сюди твій бульйон! Якщо він мене не нагодує, то я з нього зроблю хоч ножну ванну...

— Ось ти схоплений “двірником” з п’ятьма великими крадіжками і трьома вбивствами, при чому останнє стосується двох багатих буржуа... Присяжні не люблять, щоб убивали буржуа... Тебе вже немов “запакували для пасажу”, і ти не маєш ніякої надії...

— Вони все це мені казали, — жалісно відповів Лапурай.

— Моя тітка Жакліна, з якою я тільки що мав невеличку розмову в самій канцелярії, і яка, ти знаєш, є матір’ю для фананделів, сказала мені, що “двірник” хоче спекатись тебе, так він тебе боїться.

— Але, — сказав Лапурай з наївністю, що доводить, як пройняті злодії “природним правом” крадіжки, — я тепер багатий, чого ж вони бояться?

— Ми не маємо часу розводити філософію, — сказав Жак Коллен. — Повернімось до твого становища...

— Що ти хочеш зробити зі мною? — спитав Лапурай, перериваючи свого “мазу”.

— Побачиш! Мертвий собака чогось іще вартий.

— Для інших! — сказав Лапурай.

— Я приймаю тебе в свою гру! — відповів Жак Коллен.

— Це вже дещо! — сказав убивця. — А далі?

— Я не питаю, де твої гроші, але хочу знати, що ти думаєш робити з ними.

Лапурай стежив за непроникними очима “мази”; той холодно провадив далі:

— Чи маєш ти яку-небудь “хмару”, яку ти любиш, дитину, фананделя, якому хочеш допомогти? Через годину я вийду з в’язниці, і зможу зробити все для тих, кому ти бажаєш добра.

Лапурай все ще вагався, залишаючись нерішучим. Тоді Жак Коллен висунув останній аргумент.

— Твоя частка в нашій касі — тридцять тисяч франків; чи ти залишаєш її фананделям? Чи віддаєш кому-небудь? Твоя частка в надійному місці, я цього ж вечора можу передати її тому, кому ти хочеш її відписати.

В убивці вихопився рух задоволення.

“Він мій! — сказав сам до себе Жак Коллен. — Але не будь роззявою, поміркуй... — казав він далі Лапураєві на вухо. — Дідусю, у нас немає й десяти хвилин зайвих... Генеральний прокурор покличе мене, і я матиму з ним розмову. Я тримаю цю людину в руках, я можу скрутити “двірникові” голову. Я певен, що врятую Мадлену.”

— Коли ти врятуєш Мадлену, любий мій маза, то ти можеш мене...

— Не будемо розпускати слину, — сказав поспішно Жак Коллен. — Складай заповіт.

— Ну, то я хотів би дати гроші Гонорі, — жалісно відповів Лапурай.

— Стривай! Ти живеш з удовою Моїсея, того єврея, що був на чолі “тачечників” на півдні? — спитав Жак Коллен.

Подібно великим полководцям Дурисмерть прекрасно знав особовий склад усіх своїх частин.

— Так, це вона, — сказав Лапурай, дуже підлещений.

— Гарна жінка! — сказав Жак Коллен, що прекрасно вмів маневрувати цими страшними машинами. — Хитра хмара, в неї великі зв’язки і багато чесності; це викінчена хіпесниця. Ага, ти набрався сили від Гонори! Безглузда річ — угробитись, коли маєш таку хмару. Дурень! Треба було завести маленьку чесну торгівлю та й жити собі... А що вона “купує”?

— Вона влаштувалась на вулиці Сент-Барб, завідує домом...

— Значить, ти робиш її своєю спадкоємицею? Ось, любий мій, до чого доводять нас ці шельми, коли маєш дурість кохати їх.

— Так, але не давай їй нічого, поки я не покочусь.

— Присягаюсь! — сказав Жак Коллен серйозним тоном. — Фананделям нічого?

— Нічого, вони на мене “капнули”, — з ненавистю відповів Лапурай.

— Хто тебе продав? Хочеш, щоб я помстився за тебе? — жваво спитав Жак Коллен, намагаючись розбуркати останнє почуття, яке примушує подібні серця тремтіти в останню хвилину. — Хто знає, старий мій фанандель, чи не зможу я, помщаючись за тебе, воднораз помирити тебе з “двірником”.

Тут убивця глянув на свого “мазу” з виглядом щасливого остовпіння.

— Аджеж, — відповів “маза” на цей вираз красномовного обличчя, — я тепер граю комедію тільки для Теодора. Якщо цей водевіль матиме успіх, стариганю, то я зможу багато чого зробити для одного зі своїх друзів, а ти до них належиш.

— Якщо я тільки побачу, що ти добився відстрочки церемонії для бідолашного Теодора, чуєш, я все зроблю, що ти хочеш.

— Це справа певна, я знаю, що “витягну” цю “сорбонну” з пазурів “двірника”. Бачиш, Лапурай, щоб “витруситись”, треба подавати руку один одному... Сам-один нічого не зробиш.

— Правда! — скрикнув убивця.

Довір’я Лапурая так міцно встановилось, він так фанатично вірив у “мазу”, що більше не вагався.

Лапурай виказав таємницю своїх співучасників, яку дуже добре зберігав до цього часу. Жак Коллен тільки це й хотів узнати.

— Ось “кубушка” (таємниця)! Щодо “мокрого” (крадіжка з убивством) зі мною були на третину Рюффар, агент Бібі-Люпена і Годо...

— Вирви-Шерсть?.. — скрикнув Жак Коллен, називаючи Рюффара його злодійським ім’ям.

— Так. Негідники продали мене, бо я знаю їхню схованку, а вони моєї не знають.

— Ти мастиш мені чоботи, любенький! — сказав Жак Коллен.

— Як?

— Ну, дивись, — відповів “маза”, — як вигідно довірятись мені... Тепер твоя помста — частина моєї гри. Я тебе не прошу виказати мені твою схованку, ти скажеш мені це в останню хвилину; але скажи мені все, що стосується Рюффара й Годе.

— Ти є і завжди будеш нашим мазою, у мене не буде таємниць від тебе, — відповів Лапурай. — Моє золото в “глибі” (льоху) дому Гонори.

— Ти нічого не побоюєшся від твоєї “хмари”?

— Отакої! Вона ж нічого не знає про мої каверзи! — відповів Лапурай. — Я напоїв Гонору, хоч це така жінка,