Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков
— Я також, — погодилася Ліда.
— А я нічого, — несподівано весело промовив Тарас. — Наче друге дихання з'явилося. Я б навіть зараз який-небудь апендицит із задоволенням зробив...
— Сплюнь, Тарасику, — з докором пробурмотів Беженар, — бо дійсно накаркаєш.
— «Швидку» викликав? — запитав Олег.
-Так, — відповів той, — «подарунок» уже п'ять хвилин під корпусом стоїть. Чекали, поки ти з ментами наговоришся.
Олег, похитуючись, скинув халат і витяг із шафи куртку.
— А Савчук, гад, ушився, — сказав Тарас, підводячись із канапи. — Ні, ви уявляєте? Ну, такого він ще не чудив — за всі рамки виходить. Напевно, вже десятий сон бачить.
— Завтра розберемося, — похмуро промовив Олег.
— Сьогодні, — виправив колегу Беженар, розсмикуючи штори. — Сьогодні...
За вікном уже світало.
Розділ X
Ледве не забуксувавши в кучугурі, Ілля припаркував машину біля засніженого газона, зачинив дверцята і, запхавши руки глибоко у кишені, пішов до входу. За його спиною, періодично буксуючи, проповз лікарняний тракторець, що розгрібав сніг. Обличчя Медвідя виглядало невиспаним та похмурим. Під очима проступили «мішки» — наслідок перебутого весілля та важкої дороги додому. Завідуючий вийшов на третій поверх, механічно привітавшись при цьому з кількома медсестрами і покрокував коридором хірургії, намацуючи на ходу в'язку ключів у кишені. Попереду був цілий робочий день після двох, проведених у святкових розвагах.
Ключі завалилися на саме дно кишені. Насилу їх діставши, Ілля відімкнув замок і зробив крок до кабінету, думаючи про своє. «Гальма» його спрацювали автоматично, а нижня щелепа сама впала донизу, надаючи щойно зосередженому обличчю лікаря дурнуватого виразу. Столу, що мав би стояти просто перед ним, він не бачив. Одразу від порогу майже до стелі громадилася гора якогось іржавого брухту, у якому начебто розрізнялися частини... швейних машинок допотопного зразка. Очі зава кліпали, не в змозі сприйняти до кінця цю дивовижну метаморфозу. Ілля позадкував автоматично і рука його сама причинила двері. Так і стояв, «прибацано» кліпаючи очима в коридорі перед дверима власного кабінету, коли почув за спиною:
— Доброго ранку, Ілля Петрович!
Це були медсестра і санітарка зміни, що відчергувала.
— Доброго... — розгублено промовив він. Потім очі Медвідя знову вперлися у двері, на яких висіла табличка:
ЗАВІДУЮЧИЙ хірургічним відділенням.
Тоді він нерішуче знову прочинив двері, напевно, сподіваючись на диво. Дива не сталося. Жахливі агрегати, що дійсно були схожі на швейні машинки, нікуди не зникли. Лікар увійшов, злякано озираючись і, простигши руку, несміливо торкнувся якогось металевого коліщатка. Воно було справжнім. А гора брухту видала загрозливий «грюк», і у ній щось посунулося. Боязко озираючись на неї, Медвідь вийшов із кабінету, наштовхнувшись при цьому на одвірок, закрив двері на ключ і понісся коридором до ординаторської. Там нікого не виявилося. Він зиркнув на годинник і, часто дихаючи, попрямував до сестринського посту.
— Доброго ранку, Ілля Петрович!
Після цієї божевільної ночі Маша виглядала явно несвіжою.
— Де всі? — похмуро запитав завідуючий.
— Хто — всі? — не зрозуміла вона.
— Лікарі, звичайно.
— Сплять, напевно... Щойно додому пішли. В нас тут таке було! Цілу ніч! Усі працювали — і Беженар, і навіть Савчука кликали.
— «Навіть»... — скривився Ілля. — Так, наче професора...
— Та ні, просто не справлялися. Рук не вистачало. Аварія, три операції. А внизу напад був! Бандити у морг вдерлися. Потім наші поліцаї приїхали, стріляли! Навіть сюди було чути!
— А що їм потрібно було у морзі?!
У Медвідя був такий вигляд, наче його вдарили по голові.
— Не знаю, — розвела руками Маша, — може, шукали кого... Але кажуть, що там на той час ніхто не лежав!
— Там вже півроку ніхто не лежав... — пробурмотів Ілля, підозріло поглядаючи на неї. — А більше нічого не було?
— Більше?! — очі сестри викруглилися. — Доктор, а що, цього замало?
Нічого не відповівши, Ілля посунув просто до операційної. Надя вмивалася біля крана, певно, таки встигла прилягти на якихось півгодини.
— Для чого я лишаю вам ключа від свого кабінету? — замість вітання почав він із порогу. — Щоб там за моєї відсутності робилося чорт зна що?
Медсестра повернула злякане невиспане обличчя і, затинаючись, промовила:
— А... а... що там робилося?
— Це я вас хочу спитати! Хто брав ключа від кабінету?
— В...віра... Уночі... Під час операції... лікарям потрібен був зонд судинний... Вона пішла і принесла увесь ящик...
А Медвідь продовжував дивитися на неї так, наче нічого не розумів. Ящики з гуманітаркою завжди стояли у дальньому куті під вікном, а зараз туди елементарно не було доступу.
— І коли це було? — майже по складах запитав він.
— Н-ну... кілька годин тому... Вночі...
— Ви що, з мене вар'ята робите? — загорлав Ілля і побіг назад.
Коли він повернувся до ординаторської, Голоюх уже відчиняв
шафу і вішав куртку. Волосся його було скуйовджене, вигляд замучений.
— Привіт... — пробурмотів він. — Як погуляв?
— Офігенно погуляв... — похмуро промовив Ілля. — Усі дороги заметені — ледве дістався. Увесь рух стоїть. Не продам «Ниву». Якби не вона — ви б тут без мене ще зо два дні з глузду сходили.
— Ну, чому... — не погодився Тарас. — Ми тут змістовно попрацювали. З тебе медалі причитаються, я би сказав. Уночі аварія, мафіозні розбірки. Ми тут братву оперували — трепанація, потім лапаротомія, потім... Ну, це Олег розповість — нехай сам хвалиться. І все, зауваж, — власними силами.
— І що — всі живі? — похмуро запитав Медвідь.
— Обража-аєш!
— Ну, а крім цього що?
— А, якісь крутелики чудили — до моргу доривалися. Наші менти при...
— Це я вже знаю, — перебив Ілля. — А ще що?
— Цього мало? — не зрозумів Тарас.
— Ну, це як сказати... — Ілля впритул глянув на нього.
— Чого ти так дивишся?
— Що з моїм кабінетом?
— А... що з ним?
— Там... М'яко кажучи, якийсь жах робиться.
— Н-не знаю... — Тарас розгублено згадував. — А взагалі-то серед ночі ми туди Віру посилали, за зондами гуманітарними... Може, шукала і порозкидала... Ти вже вибач, у нас тут таке робилося — не приведи Господи... Ти ж казав — брати, як треба... А що там?
— Він — зайнятий! — розлючено майже по складах промовив Медвідь.
—
