Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков
***
Чоловік, який сидів у джипі, спочатку нерішуче, а потім доволі хутко витяг із кишені мобільник і набрав номер.
— Жане, — сказав він, — тут менти підгребли, на ГАЗику. Повилазили й стоять.
— Де стоять? — запитали з трубки.
— Там, біля корпусу. Стоять і базарять.
— Сиди спокійно, — відповіли йому, — тебе не побачать.
— Жане, а у вас що?
— Пусто, нічого.
— Як — пусто?
— Клянеться, сука, що пару днів тому все на місці було. Зараз я його...
— Сюди йдуть! — пошепки вереснув водій. — Жане, сюди поперли — всі троє! Падлою буду!
— Сиди, не смикайся! — просичав той. — Виходимо. Виїдемо за місто — я його, суку, сам кінчу...
***
Вони рухалися повільно по сліду широких коліс, запхавши руки до кишень. Попереду, кроків за сімдесят, розрізнявся низенький, але довгий корпус моргу. Ішли мовчки. Чорна тінь похмурої будівлі виростала перед ними.
— Стій. Ось він, — сказав Полиняк. — Гадом буду — під моргом став.
— Бачу, — відповів Панчишин. — Чого він приперся?
— Стій! — знову засичав даішник. — Це він! Той, що сліпив нас! Це не німець — у нього пошарпаний, а цей джип новий!
— От і штрафонеш його, — пробурмотів капітан.
— Та стій! — продовжував Полиняк. — Чого він тут? Може, трупа зробили?
— Еге... І одразу до моргу привезли...
Коли ж до машини залишилося кроків тридцять, почулися звуки чийогось борсання, приглушені голоси, стукнули двері будівлі, а потім і машини.
— Гей, стояти! Міліція! — вигукнув Панчишин.
Одночасно завівся мотор, і джип рвонув уперед. Але взяти з місця цю снігову перепону виявилося не під силу навіть йому. Мотор заревів знову, і джип смикнувся назад, власною колією. Двоє ментів лише встигли кинутися в різні боки просто у глибокий сніг. Але машина загальмувала і знову-таки рушила вперед, роблячи віраж і викидаючи з-під коліс хмари снігу. Панчишин вихопив пістолет і закричав, стріляючи у повітря. А джип пер, наче танк, за якихось тридцять кроків від них, повертаючи до виїзду з лікарняної території.
— По колесах бий! — кричав Полиняк, стріляючи з сержантського пістолета.
Несподівано задні дверцята машини відчинилися, і звідти вивалилося щось темне та велике. Насилу цілячись у темряві, міліція дружно лупила по машині. І цієї миті із джипа блиснуло і ляснув постріл, потім ще.
Обидва охоронці правопорядку впали у сніг і звідти продовжували стріляти по спалахах, що віддалялися з кожною секундою. А те, що випало з машини, зарухалося у снігу і несподівано стало на повний зріст.
— Не стріляйте! — волало воно, наближаючись, і знову падаючи у кучугури. — Хлопці, не стріляйте! Свій я... свій!
***
Беженар із Лідою накладали останні шви на рану на стегні хворого. Голоюх вже обрізав нитки на щойно зашитій рані живота, у якій більше години протримав власну руку. Олег поздирав із рук рукавиці й, обійшовши стіл, підняв простирадло, що закривало ступні хворого. Знявши з правої ноги Якимця бахилу, він торкнувся до його пальців, а потім і до ступні.
— Тепла... Ні, дійсно тепла!
— А що тут дивного? — незворушно промовив Беженар. — Чого б то їй тепер бути холодною?
— Давай свій фраксипарин із загашника, — сказав Олег, звертаючись до Щура.
— А хто віддаватиме? — продовжував той накручувати хірурга.
— Віддасть, не вимахуйся, — відповів Олег. — Він тобі десять фраксипаринів віддасть. Якщо ні — я сам поверну.
— Дивися мені... — на кінець операції Щур виглядав цілком задоволеним. — Іди, Наталю, принеси.
— Слухайте, а надворі якийсь салют! — несподівано сказала Віра, яка давно вже знову присіла до вікна.
— Дійсно, — погодився Беженар, глянувши у темряву, — до Нового року наче далекувато...
Тепер звуки пострілів чули вже всі.
— Та точно — стріляють чимось, — здивувалася Віра, — спалахи видно.
— Пацани дуріють, — припустила Надя. — Понапиваються і сходять з глузду. А зараз на базарі що завгодно можна купити — феєрверки всякі, ра...
— Ой! — Віра вилізла мало не на підвіконня. — Наша міліція кудись погнала! А ось іще машина! Туди, до виїзду!
Вона силкувалася зазирнути ще далі, та кут огляду з операційної не дозволяв цього.
Олег, залишивши у спокої ноги Якимця, і собі підійшов до вікна, вдивляючись у темряву. На стурбованому обличчі застиг вираз, наче він чогось не доробив. І це «щось», звісно, не стосувалося операції.
***
Чорний джип, розкидаючи снігову пилюку, на всіх парах пер до виїзду з території лікарні. Вишиваючи задом, ГАЗик ішов йому напереріз і, схоже, встигав. Вони зустрілися біля воріт. Масивна чорна машинерія штовхнула блискучим бампером схожого на козла ГАЗика, від чого той крутнувся і вилетів задом на снігову кучугуру, мало не перекинувшись, і застряг намертво. А джип, набираючи швидкість, пішов вуличками сплячого містечка.
***
Вони сиділи в ординаторській мовчки, змучено схиливши голови. Беженар глянув на годинника і похитав головою. Очі його були червоні, вирячені. Він зморщував лоба, похитую
чи головою, наче щось згадуючи. Ліда сиділа збоку біля його ж столу, підперши руками голову і заплющивши очі. Голоюх підклав подушку собі під спину, відкинувся на тахті, тримаючи у руці скручений із паперу кульочок для попелу, і блаженно затягувався цигаркою. Олег, увійшовши до ординаторської, підійшов до крана і жадібно напився з кухля, потім сполоснув його та поставив на місце.
— Що там? — запитав Беженар.
— Із міліції дзвонили, питали про наших хворих.
— А ти не питав, що за перестрілка була?
— Питав. Сказали, що все гаразд і нічого страшного.
— А зі «швидкої» казали, що менти за кимось по території гнали, — промовив Голоюх. — Їм там було краще видно. Міліцію так засандалили, що ГАЗика свого ледве витягли. Треба думати, і стрілянина з цим була пов'язана. Ні, ну це абзац! Італія! Палермо! Як у кіно про комісара Катані! У вас у Харкові такого, напевно, й не буває.
— Іноді буває.
— А в нас уперше.
— Завтра все знатимемо, — припустив Беженар. — У нас це наступного дня проходить по «циганському радіо» в усіх подробицях.
— Ну, гаразд, — промовив Олег. — Якщо після цієї стрілянини досі нікого не привезли, то треба думати — ніхто ні в кого не влучив. Розлазимося,
