Лісова пісня - Леся Українка
М а в к а
Ти визволив мене своїм злочином.
Л i с о в и к
Ту помсту ти злочином називаєш, ту справедливу помсту, що завдав я зрадливому коханцевi твоєму?
Хiба ж то не по правдi, що дiзнав вiн самотнього несвiтського одчаю, блукаючи в подобi вовчiй лiсом?
Авжеж! Тепер вiн вовкулака дикий!
Хай скавучить, нехай голосить, виє, хай прагне кровi людської, - не вгасить своєї муки злої!
М а в к а
Не радiй, бо я його порятувала. В серцi знайшла я теє слово чарiвне, що й озвiрiлих в люди повертає.
Л i с о в и к
(тупає зо злостi ногою i ламає з трiском свого цiпка)
Не гiдна ти дочкою лiсу зватись! бо в тебе дух не вiльний лiсовий, а хатнiй рабський!
М а в к а
О, коли б ти знав, коли б ти знав, як страшно то було…
Я спала сном камiнним у печерi глибокiй, чорнiй, вогкiй та холоднiй, коли спотворений пробився голос крiзь неприступнi скелi, i виття протягле, дике сумно розiслалось по темних, мертвих водах i збудило мiж скелями луну давно померлу…
I я прокинулась. Вогнем пiдземним мiй жаль палкий зiрвав печерний склеп, i вирвалась я знов на свiт. I слово уста мої нiмiї оживило, i я вчинила диво… Я збагнула, що забуття не суджено менi.
Л i с о в и к
Де ж вiн тепер? Чому вiн не з тобою?
Чи то й його невдячнiсть невмируща так, як твоє кохання?
М а в к а
Ох, дiдусю! якби ти бачив!.. Вiн в подобi людськiй упав менi до нiг, мов ясень втятий…
I з долу вгору вiн до мене звiв такий болючий погляд, повний туги i каяття палкого, без надiї…
Людина тiльки може так дивитись!..
Я ще до мови не прийшла, як вiн схопивсь на рiвнi ноги, i вiд мене тремтячими руками заслонився, i кинувся, не мовлячи нi слова, в байрак терновий, там i зник з очей.
Л i с о в и к
I що ж тепер ти думаєш робити?
М а в к а
Не знаю… Я тепер, як тiнь, блукаю край сеї хати. Я не маю сили покинути її… Я серцем чую - вiн вернеться сюди…
Лiсовик мовчки журливо хитає головою. Мавка знов прихиляється до стiни.
Л i с о в и к
Дитино бiдна, чого ти йшла вiд нас у край понурий?
Невже нема спочинку в рiднiм гаю?
Дивись, он жде тебе твоя верба, вона давно вже ложе постелила i журиться, що ти десь забарилась.
Iди спочинь.
М а в к а
(тихо)
Не можу я, дiдусю.
Лiсовик, шумно зiтхнувши, помалу подався в лiс. З лiсу чується навiсний тупiт, наче хтось без ваги женеться конем, потiм спиняється.
К у ц ь
(вискакує з-за хати, потираючи руки, i спиняється, побачивши Мавку)
Ти, Мавко, тут?
М а в к а
А ти чого никаєш?
К у ц ь
Я їм коня притяг за гичку в стайню.
Гаразд мене поповозив востаннє, вже не возитиме нiкого бiльше!
М а в к а
Ненавидний! Ти оганьбив наш лiс!
Се так держиш умову з дядьком Левом?
К у ц ь
Умова наша вмерла вкупi з ним.
М а в к а
Як? Дядько Лев умер?
К у ц ь
Он i могила.
Пiд дубом поховали, а прийшлося коло пенька старому спочивати.
М а в к а
Обоє полягли… Вiн пречував, що вже йому сей рiк не зимувати…
(Надходить до могили).
Ой як же плаче серце по тобi,
єдиний друже мiй! Якби я мала живущi сльози, я б зросила землю, барвiнок би зростила невмирущий на сiй могилi. А тепер я вбога, мiй жаль спадає, наче мертвий лист…
К у ц ь
Жаль не пристав менi, а все ж я мушу признатися - таки старого шкода, бо вiн умiв тримати з нами згоду.
Було, i цапа чорного держить при конях, щоб я мав на чому їздить.
Я блискавкою мчу, було, на цапi, а коники стоять собi спокiйно.
От сi баби зовсiм не вмiють жити як слiд iз нами, - цапа продали, зрубали дуба. Зрушили умову.
Ну й я ж вiддячив їм! Найкращi конi на смерть заїздив; куплять - знов заїжджу.
Ще й вiдьму, що в чортицi бабувала, гарненько попросив, щоб їм корови геть-чисто попсувала. Хай же знають!
Ще ж Водяник стiжка їм пiдмочив, а Потерчата збiжжя погноїли,
Пропасниця їх досi б'є за те, що озеро коноплями згидили.
Не буде їм добра тепер у лiсi!
Вже тут навколо хати й Злиднi ходять.
З л и д н i
(малi, заморенi iстоти, в лахмiттi, з вiчним гризьким голодом на обличчi, з'являються з-за кутка хатнього)
Ми тут! А хто нас кличе?
М а в к а
(кидається їм навперейми до дверей)
Геть! Щезайте!
Нiхто не кликав вас!
О д и н З л и д е н ь
Злетiло слово - назад не вернеться.
З л и д н i
(обсiдають порiг)
Коли б там швидше нам дверi вiдчинили, - ми голоднi!
М а в к а
Я не пущу туди!
З л и д н i
То дай нам їстиI
М а в к а
(з жахом)
Нiчого я не маю…
З л и д н i
Дай калину оту, що носиш коло серця! Дай!
М а в к а
Се кров моя!
З л и д н i
Дарма! Ми любим кров.
Один Злидень кидається їй на груди, смокче калину, iншi сiпають його, щоб i собi покуштувати, гризуться межи собою i гарчать, як собаки.
К у ц ь
Ей, Злиднi, залишiть - то не людина!
Злиднi спиняються, цокотять зубами i свищуть вiд голоду.
З л и д н i
(до Куця)
Так дай нам їсти, бо й тебе з'їмо!
(Кидаються до Куця, той вiдскакує),
К у ц ь
Ну-ну, помалу!
З л и д н i
Їсти! Ми голоднi!!
К у ц ь
Стривайте, зараз я збуджу бабiв, - вам буде їжа, а менi забава.
(Бере грудку землi, кидає в вiкно i розбиває шибку),
Г о л о с м а т е р i Л у к а ш е в о ї
(в хатi)
Ой! Що таке? Вже знов нечиста сила!
К у ц ь
