Лісова пісня - Леся Українка
З лiсу вибiгає Перелесник.
М а в к а
Знов ти?
(Намiряється втiкати).
П е р е л е с н и к
(зневажливо)
Не бiйся, не до тебе. Хтiв я одвiдати Русалоньку, що в житi, та бачу, вже вона заснула. Шкода…
А ти змарнiла щось.
М а в к а
(гордо)
Тобi здається!
П е р е л е с н и к
Здається, кажеш? Дай я придивлюся.
(Пiдходить до неї. Мавка вiдступає).
Та ти чого жахаєшся? Я знаю, що ти заручена, - не зачеплю.
М а в к а
Геть! не глузуй!
П е р е л е с н и к
Та ти не сердься, - що ж, коли я помилився… Слухай, Мавко, давай лиш побратаємось.
М а в к а
З тобою?
П е р е л е с н и к
А чом же нi? Тепер ми восени, тепер, бач, навiть сонце прохололо, i в нас простигла кров. Таж ми з тобою колись були товаришi, а потiм чи грались, чи кохались - трудно зважить, - тепер настав братерства час. Дай руку.
Мавка трохи нерiшуче подає йому руку.
Дозволь покласти братнiй поцiлунок на личенько твоє блiде.
(Мавки одхиляється, вiн все-таки її цiлує).
О, квiти на личеньку одразу зацвiли! - цнотливiї, незапашнi, осiннi…
(Не випускаючи її руки, оглядається по галявi).
Поглянь, як там лiтає павутиння, кружляє i вирує у повiтрi…
Отак i ми…
(Раптом пориває її в танець).
Так от i ми кинемось, ринемось в коло сами!
Зорi пречистi, iскри злотистi, яснi та краснi вогнi променистi, все, що блискуче, - все те летюче, все безупинного руху жагуче!
Так от i я… так от i я…
Будь же мов iскра, кохана моя!
Прудко вирує танець. Срiбний серпанок на Мавцi звився угору, мов блискуча гадючка, чорнi коси розмаялись i змiшалися з вогнистими кучерями Перелесника.
М а в к а
Годi!.. ой годi!..
П е р е л е с н и к
В щирiй загодi не зупиняйся, кохана, й на мить!
Щастя - то зрада, будь тому рада, - тим воно й гарне, що вiчно летить!
Танець робиться шаленим.
Звиймося!
Злиймося!
Вихром завиймося!
Жиймо! зажиймо вогнистого раю!
М а в к а
Годi!.. пусти мене… Млiю… вмираю.
(Голова її падає йому на плече, руки опускаються, вiн мчить її в танцi омлiлу).
Раптом з-пiд землi з'являється темне, широке, страшне Марище.
М а р и щ е
Вiддай менi моє. Пусти її.
П е р е л е с н и к
(спиняється i випускає Мавку з рук, вона безвладно спускається на траву)
Хто ти такий?
М а р и щ е
Чи ти мене не знаєш? -
"Той, що в скалi сидить".
Перелесник здригнувся, прудким рухом кинувся геть i зник у лiсi. Мавка очутилась, звелася трохи, широко розкрила очi i з жахом дивиться на Мару, що простягає руки взяти її.
М а в к а
Нi, я не хочу!
Не хочу я до тебе! Я жива!
"Т о й, щ о в с к а л i с и д и т ь"
Я поведу тебе в далекий край, незнаний край, де тихi, темнi води спокiйно сплять, як мертвi, тьмянi очi, мовчазнi скелi там стоять над ними нiмими свiдками подiй, що вмерли.
Спокiйно там: нi дерево, нi зiлля не шелестить, не навiває мрiй, зрадливих мрiй, що не дають заснути, i не заносить вiтер жадних спiвiв про недосяжну волю; не горить вогонь жерущий; гострi блискавицi ламаються об скелi i не можуть пробитися в твердиню тьми й спокою
Тебе вiзьму я. Ти туди належиш: ти блiднеш вiд огню, вiд руху млiєш, для тебе щастя - тiнь, ти нежива.
М а в к а
(встає)
Нi! я жива! Я буду вiчно жити!
Я в серцi маю те, що не вмирає.
М а р и щ е
Почiм ти знаєш те?
М а в к а
По тiм, що муку свою люблю i їй даю життя.
Коли б могла я тiльки захотiти
її забути, я пiшла б з тобою, але нiяка сила в цiлiм свiтi не дасть менi бажання забуття.
В лiсi чується шелест людської ходи.
Ось той iде, що дав менi ту муку!
Зникай, Маро! Iде моя надiя!
"Той, що в скалi сидить" вiдступається в темнi хащi i там притаюється.
З лiсу виходить Лукаш.
Мавка йде назустрiч Лукашевi. Обличчя її вiдбиває смертельною блiдiстю проти яскравої одежi, конаюча надiя розширила її великi темнi очi, рухи в неї поривчастi й заникаючi, наче щось у нiй обривається.
Л ук а ш
(побачивши її)
Яка страшна! Чого ти з мене хочеш?
(Поспiшає до хати, стукає в дверi, мати вiдчиняє, не виходячи, Лукаш до матерi на порозi).
Готуйте, мамо, хлiб для старостiв, -
Я взавтра засилаюсь до Килини!
(Iде в хату, дверi зачиняються).
"Той, що в скалi сидить" виходить i подається до Мавки.
М а в к а
(зриває з себе багряницю)
Бери мене! Я хочу забуття!"
Той, що в скалi сидить" торкається до Мавки; вона, крикнувши, падає йому на руки, вiн закидає на неї свою чорну кирею. Обоє западаються в землю.
ДIЯ III
Хмарна, вiтряна осiння нiч. Останнiй жовтий вiдблиск мiсяця гасне в хаосi голого верховiття. Стогнуть пугачi, регочуть сови, уїдливо хававкають пущики. Раптом все покривається протяглим сумним вовчим виттям, що розлягається все дужче, дужче i враз обривається. Настає тиша. Починається хворе свiтання пiзньої осенi. Безлистий лiс ледве мрiє проти попелястого неба чорною щетиною, а долi по узлiссi снується розтрiпаний морок. Лукашева хата починає бiлiти стiнами; при однiй стiнi чорнiє якась постать, що знеможена прихилилась до одвiрка, в нiй ледве можна пiзнати Мавку; вона в чорнiй одежi, в сивому непрозорому серпанку, тiльки на грудях красiє маленький калиновий пучечок.
Коли розвидняється, на галявi стає видко великий пеньок, там, де стояв колись столiтнiй дуб, а недалечко вiд нього недавно насипану, ще не порослу морiжком могилу. З лiсу виходить Лiсовик, у сiрiй свитi i в шапцi з вовчого хутра.
Л i с о в и к
(придивляючись до постатi пiд хатою)
Ти, донечко?
М а в к а
(трохи поступає до нього)
Се я.
Л i с о в и к
Невже пустив тебе назад "Той, що в скалi
