Природа всіх речей - Елізабет Гілберт
Батьки її зреклися. Чи то пак Беатрікс їх зреклася. Її велика родина була невблаганна. Вона не схвалювала її шлюбу, а ван Девендери не змінюють своєї думки до кінця життя. Обравши Генрі й перебравшись до Сполучених Штатів, Беатрікс назавжди розірвала всі зв’язки з Амстердамом. Останнім, кого вона бачила зі своїх родичів, був молодший брат, десятирічний Деес: він плакав, коли вона від’їжджала, вчепився за спідницю й кричав:
— Її забирають від мене! Її забирають від мене!
Беатрікс розчепила братові пальці, сказала, щоб більше ніколи не ганьбив себе плачем на людях, і, обернувшись, пішла геть.
Вона взяла до Америки свою служницю — вправну дебелу молодицю на ім’я Ганнеке де Ґроот. А ще забрала з батькової бібліотеки «Мікрографію» Роберта Гооке, видану 1665 року, й безцінну колекцію ботанічних ілюстрацій Леонарта Фукса. Вона пришила до свого дорожнього вбрання десятки кишень, поклавши до кожної цибулини найрідкісніших тюльпанів із «Гортуса», кожну дбайливо обклала мохом. Крім того, захопила зі собою кілька десятків рахівничих журналів.
Подумки вона вже будувала свою бібліотеку, сад і — як виявиться пізніше — статки.
Беатрікс і Генрі Віттекер прибули до Філадельфії на початку 1793 року. Місто, не захищене мурами чи іншими укріпленнями, складалося на той час із жвавого порту, кількох кварталів з діловими й державними конторами, фермерських садиб і кількох гарненьких нових маєтків. То було місто щедрих можливостей — воістину родючий ґрунт для процвітання. Допіру рік тому там відчинив свої двері Перший банк Сполучених Штатів. Уся Співдружність Пенсильванія воювала з лісами — і мешканці, озброєні сокирами, волами й честолюбством, перемагали. Генрі придбав 350 акрів пологих пасовищ і незайманих лісів уздовж західного берега річки Скулкілл, маючи намір, як тільки випаде змога, купити ще більше земель.
Взагалі-то Генрі збирався розбагатіти до сорока, але так швидко, як то кажуть, гнав коней, що досягнув бажаного раніше.
Йому було тільки тридцять два, а він уже заощадив чимало фунтів, флоринів, гіней і навіть російських копійок. І планував заощадити ще більше. Однак тепер, по приїзді в Філадельфію, настав час похвалитися своїми статками.
Генрі Віттекер назвав свої володіння Білим Акром, обігравши так власне ім’я[1], і зараз же узявся споруджувати паладіанський маєток, який за розмірами пасував би лордові — такої розкішної споруди місто ще не бачило. То була простора, пропорційно збудована кам’яниця — оточена зі сходу й заходу гарними альтанками, з півдня — оздоблена галереєю з колонами, а з півночі — широкою терасою. До того ж Генрі збудував грандіозний каретний сарай, величезну кузню й чудернацьку сторожку, а до того всього ще кілька ботанічних приміщень — зокрема перші з багатьох теплиць, що стоятимуть осібно одна від одної, оранжерею, споруджену за взірцем славнозвісної оранжереї в К’ю, і основу парника, який пізніше розрісся до колосальних розмірів. Уздовж болотистого берега ріки Скулкілл — де ще якихось п’ятдесят років тому індіанці збирали дику цибулю — Генрі збудував власний приватний причал для барж на кшталт тих, що їх мали гарні старовинні маєтки вздовж Темзи.
У ту пору мешканці Філадельфії жили доволі скромно, тоді як Генрі задумав Білий Акр як безсоромний виклик самому поняттю ощадності. Він жадав, щоб його маєток аж кричав про його достатки. Заздрісників він не боявся. Заздрощі його, навпаки, добряче розважали, ще й давали неабиякий зиск, бо приваблювали до нього людей. Свій маєток Генрі збудував не лише так, що той розкішно виглядав здалеку — з річки одразу впадало в вічі, як він велично височить над рівниною, зухвало позираючи на місто по другий бік. Кожна найдрібніша деталь дихала багатством. Усі ручки на дверях були мідні, натерті до блиску. Меблі прибули прямісінько з лондонської майстерні Седдона, стіни декорували бельгійськими шпалерами, посуд був із кантонської порцеляни, погріб заповнили пляшками з ямайським ромом і французьким кларетом, лампи ручної роботи замовляли у Венеції, а бузок довкола маєтку вперше розквітнув у Османській імперії.
Генрі не перечив чуткам про своє багатство. Хай люди плещуть язиками про його начебто казковий капітал — йому це тільки на руку. Коли сусіди почали перешіптуватися, мовляв, у Генрі Віттекера коні підковані сріблом, він ні словом не заперечив. Насправді його коні мали не срібні підкови, а залізні, як і у всіх інших. Ба більше: Генрі сам їх підкував (він навчився цього в Перу — на бідолашних мулах, з поганенькими інструментами). Але для чого це комусь знати, якщо чутки страх які приємні?
Генрі знав, що людей приваблюють не тільки гроші, а й загадковий чар влади. Знав, що його маєток не просто зачаровує, а й лякає. Людовік XIV запрошував гостей на прогулянку своїми садами не лише, щоб їх весело розважити, а й щоб продемонструвати власну могутність: кожне екзотичне квітуче дерево, кожен мерехтливий водограй, кожна безцінна грецька статуя були всього лиш засобом чітко сповістити світові: не раджу оголошувати мені війну! Генрі прагнув, щоб Білий Акр висловлював те ж саме послання.
Крім того, поблизу бухти у Філадельфії він збудував великий склад і фабрику, щоб отримувати лікарські рослини з усіх куточків світу: блювотний корінь, квасію, ревінь, кору гваякового дерева, дикий ямс і сарсапарилу. Генрі вступив у спілку з аптекарем, вірним квакером на ім’я Джеймс Ґеррік — обидва зараз же почали виготовляти піґулки, порошки, мазі й настоянки.
Їхнє з Ґерріком діло розпочалося у дуже слушний момент. Улітку 1793-го у Філадельфії лютувала пошесть жовтої лихоманки. Вулиці були завалені трупами, в стічних канавах сироти чіплялися за своїх мертвих матерів. Люди гинули парами, сім’ями, цілими десятками, випускаючи на порозі смерті огидні річки чорного слизу з горлянки й кишок. Місцеві лікарі вирішили, що гарячку можна вилікувати в один-єдиний спосіб — до нестями прочищати хворим кишки, раз у раз викликаючи блювоту й бігунку, а найвідомішими в світі ліками для прочищення шлунку була рослина під назвою іпомея, яку Генрі вже ввозив цілими оберемками з Мексики.
Сам Генрі здогадувався, що іпомея ніякої цілющої сили не має, й забороняв своїм домашнім і челяді її пити. Він знав, що креольські лікарі з островів Карибського моря значно ближче знайомі з жовтою лихоманкою, ніж їхні північніші побратими — лікували хворих милосердніше: приписуючи їм зміцнююче пиття й спокій. Однак на зміцнюючому питті й спокої грошей не заробиш, тоді як іпомея давала нічогенький заробіток.
