Природа всіх речей - Елізабет Гілберт
Але коли Генрі вдруге зустрівся з ним у його затишній оселі на площі Сохо, 32, сер Джозеф Бенкс задоволений не був. А був ще більше постарілий, хворий і збентежений, ніж завжди, — тільки й усього. Його мучила подагра, спокою не давали наукові питання, які він сам же й вигадав, вважаючи їх важливими для майбутнього Британської імперії.
Бенкс силкувався придумати, як покласти край залежності Англії від заморської бавовни, і для цього відправив садівників до Британської Вест-Індії, де ті — поки що марно — намагалися вирощувати бавовну. Так само даремно він старався здолати голландську монополію на торгівлю прянощами, вирощуючи в К’ю мускатний горіх і гвоздику. Бенкс запропонував королю перетворити Австралію на колонію для злочинців (цю ідею він придумав якось на дозвіллі), але його ніхто не слухав. Він працював над створенням телескопа сорок футів заввишки для астронома Вільяма Гершеля, який жадав відкрити нові комети й планети. Але найдужче за все Бенксу хотілося мати повітряну кулю. Французи мали повітряні кулі. Французи експериментували з газами, легшими за повітря, і відправляли кулі з людьми в Париж. Англійці ж пасли задніх! Британська імперія, Їй-Богу, потребувала повітряних куль — заради науки й національної безпеки.
Тому того дня Бенкс не мав настрою слухати, як Генрі Віттекер запевняє його, мовляв, насправді Британській імперії потрібні плантації цинхони на середніх висотах індійських Гімалаїв — запевнення це аж ніяк не сприяло решті починань щодо бавовни, прянощів, відкриття комет і повітряних куль. У його голові роїлися тисячі думок, нога так боліла, що аж, а настирлива присутність Генрі так дратувала, що Бенкс пропустив повз вуха всю розмову. І тут сер Джозеф Бенкс скоїв рідкісну тактичну помилку — помилку, що пізніше дорого коштувала Англії. Втім, варто сказати, що й Генрі наробив у тій розмові з Бенксом чимало тактичних помилок. Ба навіть кілька поспіль. Першою помилкою були з’явитися на порозі його дому без попередження. Справді, він і раніше так робив, але Генрі вже не був тим нахабним парубійком, якому можна було пробачити таку погрішність у вихованні. Тепер то був дорослий чоловік (і до того ж кремезний), чий безперервний грюкіт у двері натякав на безсоромність і тілесну загрозу.
Крім того, Генрі прийшов до Бенкса з порожніми руками, а для ботаніка-колекціонера це непрощенна помилка. Його перуанська колекція досі була на палубі корабля з Кадіса, який безпечно став на якір у гавані. Колекція розкішна, але звідки Бенкс міг про це знати, коли всі екземпляри сховали від людського ока на торгівельному кораблі, в міхурах биків, бочках, джутових лантухах і в скляних скриньках Ворда? Генрі варто було прихопити зі собою що-небудь і особисто вручити Бенксові — якщо не живець самої цинхони червоної, то принаймні гарненьку розквітлу фуксію. Будь-що, аби тільки захопити увагу старого, м’яко переконати, що сорок фунтів на рік, які він виділяв на Генрі Віттекера, й Перу не пішли за вітром.
Але м’яко переконувати Генрі не вмів. Натомість він словесно напав на Бенкса, кинувши йому в обличчя різке звинувачення:
— Ви помиляєтесь, сер, коли просто досліджуєте цинхону замість продавати її!
Цей напрочуд непродуманий закид зробив із Бенкса дурня і водночас осквернив площу Сохо відразливим духом торгівлі — так наче сер Джозеф Бенкс, найзаможніший джентльмен у Британії, міг мати особисту потребу вдаватися до крамарства.
Заради справедливості скажемо, що розум Генрі дещо потьмарився. Він багато років провів на самоті в дрімучих лісах, а молодий чоловік у лісі може стати загрозливо вільним мислителем. Генрі стільки разів подумки обговорював цю тему з Бенксом, що вже не міг дочекатися, коли ж вони порозмовляють насправді. Генрі уявлялось, що все вже успішно домовлено. Генрі думалось, що розмова мала єдино можливе закінчення: Бенкс назве його ідею геніальною, познайомить Генрі з управителями Ост-Індської компанії, залагодить усі дозволи, роздобуде гроші й розпочне — не пізніш як завтра по обіді — цю честолюбну затію. Генрі мріялось, як плантації цинхони вже ростуть у Гімалаях, він уже став тим казковим багатієм, як колись пророкував Джозеф Бенкс, а лондонське товариство вже прийняло його як джентльмена в свої обійми. Ба більше: Генрі дозволив собі повірити в те, що вони з Джозефом Бенксом уже вважають один одного за дорогих, близьких приятелів.
Генрі Віттекер і сер Джозеф Бенкс могли б, ясна річ, стати дорогими й близькими приятелями, якби не одна маленька проблема: сер Джозеф Бенкс зроду не вважав Генрі Віттекера кимось більшим за невихованого та злодійкуватого шмаркача-роботягу, чиїм єдиним життєвим призначенням було витиснути з себе все до останньої краплі, догоджаючи великим світу цього.
— Крім того, — сказав Генрі, поки Бенкс намагався оговтатися від посягання на його почуття, честь і вітальню, — я думаю, що нам варто обговорити моє призначення до Королівського наукового товариства.
— Постривайте, — втрутився Бенкс. — Хто, заради Бога, запропонував призначити вас членом Королівського наукового товариства?
— Гадаю, це зробите ви, — відповів Генрі. — У винагороду за мою працю й винахідливість.
Бенкс на хвилю втратив дар мови. Його брови самоволі полізли на лоба. Він різко вдихнув. А тоді — на превелике нещастя для майбутнього Британської імперії — розсміявся. Він так нестримно реготав, що мусив прикладати до очей хустинку з бельгійського мережива, яка, цілком правдоподібно, коштувала більше, ніж будинок, у якому виріс Генрі Віттекер. Після виснажливого дня було приємно трохи собі пореготати, й Бенкс віддався веселощам усім тілом. Він так голосно гиготів, що слуга, який стояв за дверима, не витримав і з цікавості встромив голову до кімнати подивитися, чому там зненацька стало так весело. Бенкс так заходився від реготу, що не міг слова сказати. Що, мабуть, було й на краще, бо навіть коли б він і не реготав, то не міг би дібрати слів, які б передали всю безглуздість цього твердження про те, що Генрі Віттекер, який за всіма правилами ще дев’ять років тому
