Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський
В церквi ставали на призначених для себе мiсцях. Плескачевi, як цехмiстровi шевському, належалося почесне мiсце i цехова свiчка. Вiн зараз розвертав свiй молитвослов i спiвав голосно з криласом.
В тiм порядку вертали з церкви. Жiнки, пороздягавшися, виймали з печi зварену ще рано страву й ставили на стiл. Тепер мали право сiдати до столу челядники, учнi й парубки, що доглядали коней. Дiвки вiд корiв обiдали окремо. Вони мусили при обiдi послугувати. Обiд зачинався молитвою, котру вiдмовляв голосно старий Плескач. Пiд час обiду нiхто не говорив. Лише сьорбання й жування було чути.
Степана Жмайла посадили на почесному мiсцi. За ним посiдали хлопцi. Хоч вони молодi ще були, та не випадало саджати їх мiж челяддю, бо то спудеї вищої княжої школи.
Лише як поставили в збанках мед, розв'язалися язики, й розпочалася гутiрка.
Плескач приказав кому-небудь повторити нинiшнє казання в церквi, яке було Євангелiє. На ту тему велась розмова. Плескач не мiг тому подарувати, хто в церквi не вважав на слово боже.
Аж пiсля того пiшла розмова на iнший шлях. Плескач випитував про те, як їх князь прийняв, i оповiдав про мiсцевi вiдносини. Степан розказував про вiдносини в Самбiрщинi, про переслiдування православних, про те, що православним не можна ставити церков у серединi мiста. Говорив, як то королiвськi комiсари хотiли записати шляхту всупереч їхнiм клейнодам i шляхетським грамотам у iнвентар, як шляхта аж шаблею мусила оборонятися та силою комiсарiв прогнала. Бо ж їхнi привiлеї шляхетськi походять ще вiд князя Льва. Плескач слухав усе те, хитаючи головою, а далi каже:
- Слава, честь i поклiн нашому князевi, його милостi Костянтиновi, щасливi ми, православнi, пiд його могучою рукою. За його плечима ми безпечнi, мов у Бога. Нiхто нам нашої благочестивої вiри не смiє чiпати, а церкви нашi ставить сам князь, великолiпнi i багатi. У нас свобода. Нема нiякого гнiту. Ось я був собi бiдним шевцем, коли сюди прийшов, як його милiсть прикликав сюди усяких ремiсникiв, рукодiльникiв, а тепер я не послiднiй, як бачите, багач. А всього доробився власною працею i пильнiстю, нiкого на грiш не покривдив. I нiчого, i нiкого менi боятися, хiба страху господнього. Є в мене всього подостатком, ще й на бiдних стане. Нiхто менi того не вiдбере, бо нашого Острога нiхто не здобуде. Татари кiлька разiв заганялися, коли-то хотiли захопити в ясир княжу дочку Катерину, що за князя Радивила вийшла. Нiчого не вдiяли, лише зубiв наломили.
- Чи ви ведете своє ремесло на замову?
- Нi, я роблю на запас. Потiм свої вироби розвожу по ярмарках. Мої ярмарки мiж Львовом i Києвом. Великi пани в моїх чоботях ходять, бо в мене товар добрий i тривалий. На партацтвi я свого знаку не дам. Врештi, я мушу другим за примiр служити, бо я старший у шевському цеху.
- А який ваш знак?
- Який? Три звiздочки - на зап'ятку, мiж пiдковою побiч себе, а одна, бiльша, - спереду. Такi самi знаки ставлю на шкурi всерединi халяви. Нiхто їх не бачить, бо вони закритi пiдшивкою. Лише як пiдшивку вiдпореш, то їх побачиш. Це на те, щоби нiхто знакiв на зап'ятку не пiдробляв на партацькiм чоботi i мого верстату не знеславлював. Я зараз пiзнаю фальш, бо нiхто не потрафить звiздок розмiстити, як я сам своєю печаткою.
- А коли б ви такого зловили?
- Го-го, за це велика кара. Цех може його з шевської корпорацiї викинути, i нiколи вже не мiг би бути майстром.
- А як тут у вас татари поводяться?
- То дуже добрi люде. Одне, що не мають трункiв, бо цього їм їхнiй пророк заказав. Вони працьовитi i додержують слова. Нiхто їм не робить кривди, їхньої вiри нiхто не чiпає, тому вони е добрими сусiдами, а за нашим князем то пiшли б в огонь, так його люблять. По-нашому говорять вже, як би й ми, хоч мiж собою усе галакають по-своєму.
- Щасливi ви, що такого доброго князя маєте…
- Нашому князевi дай Господи много лiт прожити, бо що потому буде, то Господь знає…
Плескач задумався i став хитати головою.
- А хiба ж що? Нема в нього дiтей?
- Та що з того? Найстарший син Януш цiлком вiдвернувся вiд прадiдної церкви. Вiн уже лях, не наш…
- А князь на те позволяв?
- Що має робити? Бачите, мама була ляшка та й сина за собою потягла, а решти доконали єзуїти та й перевертня з нього зробили.
- Я би на те не позволив. Видно, що в панiв iнакше жиють, як ми, простi люде.
- Нi, ви того не знаєте, який князь строгий чоловiк. Його син Януш, а так само й iншi два сини, не смiють при батьковi сiсти, анi словом вiдiзватися, поки не дiстануть на те дозволу, не смiють нiчого зробити без дозволу князя. Говорять, а ми то всi добре в городi знаємо, що князь дуже гнiвався на сина, грозив, просив,- не помогло нiчого, а тепер князь сина дуже любить, може, за те, що такий впертий. Другий син Костянтин, зразу гуляка великий, вiдтак i вiн став перевертнем, а тепер богомолець. Нiчого з нього не вийде. Може, ще з наймолодшого, Олександра, вийде що путнього. Вiн теж з ляшкою вженився, але, певно, старий князь сам виховувати буде внукiв i не пустить їх на чужину, бо вже на Янушевi попiкся. Чимало клопотiв та гризот перейшло понад головою нашого доброго князя. А та його братанка по Iллi, княжна Гальшка, скiльки князь мав iз-за неї i її матерi процесiв, боротьби з її мужами та з тестем, вiтчимом.
- Вона вже не жиє?
- Господь змилувався та й забрав її до себе. Вона була божевiльна, таке їй Господь дав. Бувало, не можна було видержати, як зачне, бiдна, на замку з своєї вежi голосити та кричати. Кажу вам, аж морозом проймало. Цiлий город, почувши її плач, крик, тiльки хреститься, а дiтвора ховається по кутах та плаче налякана. Такої долi не хотiв би я мати i за тi княжi скарби, за те золото, що має його наш князь пiд своїм замком… I вiд того часу князь посумнiв, згiркнiв та лише в молитвi шукає
