Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський
Бурса стояла зараз побiч ректорського дому, з якого виходило одне вiкно на бурсове подвiр'я i огород, так, що вiн усе мiг бачити, що робила молодь, вiддана його опiцi.
Бурса - то великий будинок, боком до вулицi обернений. Входилося у вузькi сiни, звiдки йшли дверi до просторих кiмнат. До такої одної повiв їх диякон.
Хлопцi, ввiйшовши досередини, не знали, на яку ступити. Усе було для них новiстю. Посерединi стояли довгi столи з лавами, по боках - лежанки для бурсакiв. У тiй кiмнатi була заразом i спальня, i їдальня, i тут вони вчилися.
У бурсi мали примiщення тi хлопцi з околицi, якi не мали спромоги мешкати в городi, були дiти княжих державцiв i слуг з подальших околиць, мiщанськi дiти з поблизьких мiстечок i городiв. За своє удержання платили невеликi оплати, а багато їх було-таки на вдержаннi князя.
Як кульчичане туди попали, було тут дуже гамiрно, бо якраз поз'їздилися бурсаки з дому i наука леда день мала зачатися.
Диякон розповiв даскаловi, що був над бурсою поставлений волею ректора. Степан йому вклонився i всунув в руку золотого, чим вiдразу з'єднав собi його ласкавiсть. Вiн вишукав для кульчичан краще мiсце, i то одне бiля другого, щоб їх не розлучати. Вдоволений Жмайло просив ще даскала про опiку, розпрощався i пiшов до Плескача.
На тiм зiйшов час до полудня. У сiнях почувся дзвiнок, i зараз почали напливати в кiмнату хлопцi, що бавились на подвiр'ї, до обiду. Даскал показав хлопцям їх мiсця.
По обiдi повиходили всi на бурсову площу, де вони забавлялися та заводили рiзнi молодечi iграшки. Скакали через шнурок, перебiгалися, кидали м'ячем, метали списами дерев'яними або стрiляли з лукiв до мети. Даскал пояснював кульчичанам бурсовий порядок, а далi прикликав до себе старшого спудея (школяра) i казав i тих новикiв взяти до гурту. Хлопцi повеселiшали, осмiлилися i стали з другими забавлятися.
- Цiкавий я, - питає один бурсак Марка Жмайла, - що ти вмiєш?
- Я вмiю на шаблi битися.
- У нас лише дерев'янi шаблi, бо залiзних не можна.
- Я також залiзної шаблi не вживаю.
- Семку! - кликнув хтось. - Ходи сюди, на шаблi з ним помiряєшся.
Всi зацiкавились, i заки прийшов прикликаний Семко, вже й двi дерев'янi шаблi з'явилися. Марко зняв свою капоту i засукав рукави. Те саме зробив i Семко, i вони стали напроти себе, окруженi бурсаками. На площi вiдразу затихло, i всi сюди позбiгалися.
- До кiлькох разiв маємо складатися? - питав Семко.
- Як хочеш, складаймося, поки один одного не поконає.
- Та до смертi не будемо битися, ти кажи, скiльки разiв хочеш?
- Хай буде по трьох.
Зложилися, поставивши лiвi руки поза себе. Семко напер на Марка з усiєї сили, хотiв йому зараз показати свою перевагу. Марко вiдбивався зполегка, поки не зажив Жмайлової штуки. Зачепивши раз шаблю противника, вiн став так хутенько нею колувати, що Семко не мiг її висвободити. Потiм зiгнув нагально руку в лiктi, вибив Семковi шаблю з руки з такою силою, що вона геть полетiла понад голови окружаючих.
Всi аж охнули з подиву, бо Марко за той час анi кроком з свого мiсця не рушився, а Семко уходив в бурсi за великого мистця на шаблi. Але умова була до трьох разiв.
Семко ще не змiркував, чим Марко над ним горує, i розпочав двобiй так само. До того вiн був ще подражнений i гарячився. Марковi прийшлося тепер ще скорше його поконати.
- Пiдожди, небоже, я вже знаю, як ти робиш, тепер тобi не вдасться.
Семко став увихатися, щоб тiльки не дати своєї шаблi захватити. Та Марко таки доконав свого i третiй раз вибив з руки шаблю.
Семко, червоний мов буряк, задиханий, наблизився до Марка i, подаючи йому руку, каже:
- Ти тепер у бурсi будеш перший, нiчого казати. Але я мушу твоєї штуки навчитися.
- Так, то по-лицарськи, - каже вдоволений даскал, - ну, тепер, хлопцi, поцiлуйтеся i будьте приятелями.
На кульчичан стали тепер дивитися iнакше, i кожний забiгав, щоб з ними познайомитися.
- А чи твiй брат також такий мистець на шаблi? - питали, показуючи на Петра.
- Вiн також мистець, але вiд лука.
- Давайте лука! - кричали спудеї.
Петро взяв у руку лука, попробував силу тятиви, вiдтак зважив стрiлу в руцi й спитав:
- Куди маю стрiляти?
- Цiли в турка, он там, на огорожi.
Справдi, намалювали там хлопцi вуглем турка у великiй чалмi, з бородою, та ще з файкою в зубах.
- Де цiлити?
- Кажуть тобi, в турка, не бачиш?
Та виджу, що в турка, але де - в око, в нiс, в писок?
- Невидальщина! Ти собi жартуєш з нас! Буде з тебе, як поцiлиш у голову.
- Я з вами, вiдай, не договорюся. Отож кажу вам наперед, що поцiлю в лице коло носа або в сам нiс, бо ще не знаю сили того лука.
Петро зложився i випустив стрiлу. Вона поцiлила турка в сам нiс. Знову усi охнули.
- Тепер цiлю в зуби, - каже Петро, дуже радий з того, що так йому повелося.
Знову фуркнула стрiла i попала турковi в зуби.
- Господи, а це що? - питали спудеї, зачудованi.
- Бiса iмiєт! - каже один.
- Тепер стрiлятиму без бiса, - каже Петро, усмiхаючись, - треба турковi вибити око! Во iм'я отця, i сина, i святого духа! - Вiн перехрестив лук i прицiлився.
Стрiла попала турковi в око.
Спудеї кинулись до фiгури.
- Не рушати стрiл! Хай побачить пан ректор.
Тепер виступив мiж хлопцiв якийсь козак. Вiн стояв позаду i приглядався так двобоєвi на шаблi, як i стрiлянню. Козак був кремезний, гарний мужчина. Лице гарне, обгорiле вiд сонця, чорний вус. На ньому багатий оксамитний кунтуш i сап'яновi червонi чоботи. Вийшовши з гурту, вiн узяв обох хлопцiв на руки, мов малих дiтей, i каже:
- Лицарi з вас будуть, ось що! Таких мистцiв то хiба на Запорожжi шукати. Знайте, що я перший пушкар мiж козацтвом, а ти будеш перший лучник, а ти - перший на шаблi. Чи ти не з роду Жмайлiв? Бо на Запорожжi ця штука Жмайловою зветься. Ростiть, хлопцi, на славу України.
Вiн поцiлував одного i другого i поставив на землю, а сам вийшов з бурсового города.
Це був
