Duty free - Оксана Форостіна
Але Ванда ніколи б собі не зізналася, що насправді Елайджа був ніби нове дзеркало, в якому вона могла вільно конструювати свої відображення, бачити себе під цілком новим кутом, не думати про те, що вона каже, адже Елайджа не виявляв ані тіні недовіри. Він бачив її такою, якою їй завжди хотілося бути. Поруч із ним вона й сама вірила, що саме такою була все життя.
[1997, весна-літо]
Чи спіткаю я Ванду? — кожного разу, виходячи з дому, Елайджа сподівався зустріти її. Він знав, що вона усміхнеться, що цілуватиме його просто на вулиці, посеред міста, так, мовби й не тими ж вулицями ходить її свекруха, приятелі її чоловіка, виховательки садочка її дитини, мовби й не в цьому місті плітки розносяться зі швидкістю пожежі в засушливий серпневий день. Як дитина, що моментально захоплюється баченим перед собою, Ванда потягне його вирішувати мільйон своїх справ, зустрічати мільйон своїх друзів, вони сядуть на каву, але до них весь час хтось підходитиме привітатися, сідатиме поряд, ніби все це місто навмисне змовилося, аби тільки не лишати його з нею наодинці, відбирати у нього шанс за шансом, зжирати їхній спільний час.
З нею Елайджа абсолютно втрачав почуття страху. Він відважно заходив у темні провалля, у запахи гнилого дерева, вапна й щурів. В одному з підвалів вони були навіть двічі: першого разу лишень спустилися на один проліт униз, другого — пройшли глибше, там виявилося кілька величезних кімнат, у глибині одної з яких горіло світло та валялися матраци: очевидно, це відносно затишне приміщення було притулком бомжів. Елайджі важко було уявити менш придатне для кохання місце. Він притулив її до якоїсь залізної тумби просто посеред зали, і це було би назагал незле, якби він не подряпав прутня о власний зіпер.
Він ніколи їй сам не дзвонив. Вона дзвонила вкрай рідко. Елайджа годинами блукав Львовом, сподіваючись побачити край її циганської спідниці, її наплічника, і кілька разів навіть бачив, як вони зникали за рогом. Він ходив на всі виставки, де вона могла бути, на всі концерти та презентації. Жодне їхнє побачення не відбувалося просто так: йому мусили передувати паради планет, комети в небі, мистецькі фестивалі, дефіляди, хресні ходи, поетичні вечори — десятки людей довкола мали голосити до самого неба хрипким і п’яним хором, кожен про своє, кожен в їхнє ім’я. Якщо їм щастило перетнутися, це перетворювалося на гру із щоразу новими правилами: він намагався якомога непомітніше для всіх і якомога помітніше для неї позначити свою присутність, він якомога повільніше вибирався після завершення, він залишав їй максимум часу та можливостей для маневру — схопити його під час перекуру при виході, затягнути за лаштунки до знайомих (а у неї майже завжди виявлялися знайомі за лаштунками), раптом вирішити, що його треба комусь представити.
Елайджа не одразу зрозумів, що вони, власне, ніколи не кохалися. Формально, так було. Вони рідко коли доходили до його помешкання, провалюючись дорогою в темні й просторі підвали, у майстерні її друзів-художників (від яких вона часто мала ключі, і цей факт роздирав Елайджине серце), у нічні подвір’я, з яких так добре було видно зоряне небо над ними і вогник цигарки на балконі другого поверху: «ось, — подумав Елайджа, прилаштовуючись до неї ззаду, — ми тільки вітер для цього чувака, він, певно, в треніках і капцях, він зараз покурить і повернеться до своєї хати, до свого телевізора, до теплого застояного повітря із запахом грибка на стінах, пивними етикетками на дверях туалету, він вдає, що нічого не чує, а міг би крик підняти, ось яка вона — чоловіча солідарність!». Одного разу вони навіть зважилися на петинґ у ложі Оперного театру під час балетної вистави, де крім них були присутні п’ятеро осіб, зокрема — знімальна група загальнонаціонального телеканалу. Їхніми були дахи й горища, туалети і коридори якихось офісів. Вони ніколи не кохалися так, як кохаються нормальні люди. Елайджа не міг її вловити, опанувати — вона розчинялася в темряві, яка їх огортала, у повітрі — нічному, липневому, налитому аміачним і котячим смородом повітрі під’їздів, сповнених луною дитячих голосів, що долинали з подвір’я через прочинені вікна Елайджиної кімнати спекотного полудня. Він не міг пробитися до неї — вона була зіркою, і довкола неї кружляли, немов планети орбітами, її музика, її друзі та знайомі, її закохані фани, якісь алкоголіки та божевільні, ґанґстери, міське шумовиння, п’яні крики на далеких нічних вулицях.
Якось сонячного надвечір’я — їхньої першої весни 1997 року — вона залишила його чекати при вході до чергової майстерні під приводом, що треба купити цигарок. Кіоск був лише за квартал, власне, за квартал був центральний проспект міста, дивовижно, наскільки тихою була ця вулиця так близько від самого центру в годину пік — хтось уже йде з роботи, хтось підтягується на зустрічі, студенти з університету збираються на побачення.
Елайджа простояв біля входу в будинок п’ять хвилин. Мабуть, Ванда зустріла якогось знайомого і тепер триндить. Він пішов до кіоску, але її там не було. З жахом, що вони могли розминутися, повернувся, дорогою, ясна річ, зустрів набридливого співробітника, який заходився щось з’ясовувати. Минуло ще п’ять хвилин. Ванди не було.
Про що Елайджа міг думати в цей момент? Про те, що тільки такий придурок, як він, має феноменальну здатність потрапляти в такі ідіотські ситуації. Про те, що вони справді могли розминутися, і тепер Ванда вважає, що він передумав і звалив. Про те, що з Вандою могло щось статися, наприклад, її викрали ґанґстери чи спровокували до світоглядної дискусії «клюмбівці». Про те, що вона могла зустріти кохану свекруху, яка саме зібралася до них у гості. Про те, що хтось міг упасти їй на хвіст, і тепер вона теж опинилася в дурній ситуації. Про те, що вона про нього забула.
