Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Duty free - Оксана Форостіна

Duty free - Оксана Форостіна

Читаємо онлайн Duty free - Оксана Форостіна
із жалем згадував часи, коли міг спати дуже мало або не лягати зовсім, коли не бачив снів, а також поодинокі випадки трансатлантичних перельотів, коли його день видовжувався за рахунок різниці в часі. Парадоксальним чином такі випадки — штучно розтягнена доба — прискорювали перебіг подій загалом, хоча Елайджа припускав, що причина — у збігові з часом подорожі, тобто у природному прискоренні й стисненні. Бо, наприклад, коли доводилося не спати через роботу, зосереджені години за комп’ютером жодним чином нічого не прискорювали, навпаки, після таких марафонів Елайджа почувався, ніби водолаз на морському дні.

Якщо вже він отримав у подарунок це кількагодинне абсурдне провалля у часі, то треба його розсмакувати як слід: сморід у прикро освітленій почекальні вокзалу, сирість березневої ночі, умиротвореність сонних собак та людей. Його перша за багато років незапланована подія, прочинені двері, несподівано широкий простір довкола. Все це має бути добрим знаком, надзвичайно добрим.

Йому так сподобалася ця думка, що з нею він і провів решту ночі — і в плацкартному вагоні московського потяга, дорогою до Львова, час від часу прокидаючись від яскравого світла станційних ліхтарів, коли потяг гальмував, пропускаючи довгі, вічні товарні вагони, і, все ще сонний, їдучи в таксі сірим і сирим у передсвітанковому присмерку Львовом, і ловлячи на собі погляди розуміння у лобі готелю, і глипаючи на все ще нічні вогні міської панорами у вікні, коли збирав речі й знову вирушав на вокзал.

[1997, січень]

На початку зими 1997 року листи додому Елайджа писав у текстовому редакторі, а потім копіював у поштову програму.

Власне, йому було важко вийти за межі звичайних повідомлень про свої успіхи на роботі, здоров’я, політичну ситуацію в Україні, плани щодо відпустки, а також запитань про успіхи сестри у коледжі та знову про здоров’я, цього разу мами і бабці. Бо ніби що він міг писати?

Якби Елайджа мав бажання посвячувати у такі деталі маму та сестру, він би, певно, написав, що йому важко засинати: він довго перебирає в голові події дня, не вірячи, що все це насправді відбувається з ним, довго лежить у темряві, намагається запам’ятати безліч нових знайомих, осягнути масштаби змін, які приносить йому кожний новий день, і, мов дитина, чекає, аби якнайшвидше настало завтра. «І за що мені, мудаку, таке щастя?» — думав Елайджа, провалюючись у сон без сновидінь. Йому зовсім, знову ж таки, мов у дитинстві, перестали снитися сни.

Ще, якби він сам наважився собі в цьому зізнатися, Елайджа б написав, що в усьому його дотеперішньому житті якщо й було щось вартісне, то це передчуття: щось отаке обов’язково має з ним статися. Він ніби завжди знав, що десь на нього чекає цей жирний кусень вселенського ніштяка, але тепер дійсність мало не щодня перевершувала найсміливіші його мрії. Він би міг написати, що тепер майже кожен його вечір навіть крутіший, ніж ті невеличкі, як тепер зрозуміло, наближення в університеті, коли він із друзями сидів на якійсь лавочці, вони пили джин із пляшки і реготали так, як буває у дуже ранній юності, так регочуть тинейджери на якихось перших вечірках, виходячи надвір чи на балкон перекурити, та студенти у перший рік навчання, для цього обов’язково потрібно, щоби була достатньо пізня година і сигарети, і щоб регіт відбивався від стін та бруку. Можливо, тому що темно і в компанії практично не видно облич, усі розпружуються і особливо вдало розповідають анекдоти та якісь байки, і кожен такий вечір ніби відсилає до того першого вечора, ні з чим не зрівняного відчуття безвідповідальності й безпричинного щастя, відчуття, яке вперше робить коло твоїми венами, коли ти злітаєш на гойдалці у якомусь там семи- чи дев’яти-, чи скільки-там-річному віці, та так і залишається жити у крові, мов малярія. Ще трішки — і вірус модифікується, і розігріватиме кров, коли надходитиме оця мить єднання з іншими людьми, з твоїми хлопцями, з твоєю бандою, безкорисливе єднання лишень заради того, аби реготати, як йолопи, на зло цілому кампусу.

Він би міг також написати, що тепер практично не дивиться фільмів, хоча голівудські новинки у тутешніх кіосках з’являються раніше, ніж в кінотеатрах Америки. Власне життя захоплювало дужче, ніж те, що йому могли показати на екрані.

Але якби він навіть міг про це написати, його стримував забобонний страх: він боявся фіксувати потік і дістати кару за те, що зруйнував диво, спіймав за крила ангела.

Елайджа міг би також похвалитися знайомими — тими, кого чи не на кожному українському зібранні згадували як «наших митців із Краю» і яких усі уявляли старими бороданями у народних строях. Він міг би написати, що найсимпатичніші з них зовсім не старці, що всі ці роки вони примудрялися вловлювати своїм надприродним, мов у довічних в’язнів, слухом сигнали ззовні, майже нічого не знаючи про те, чим займаються, що читають, про що сперечаються їхні ровесники за межами оточеного сторожовими вежами з автоматниками простору однієї шостої світу, вгадували їхні найпотаємніші скорботи, можливо, притулялися вухом до землі, падаючи після багатогодинних нічних загулів, падали й слухали. Десь там, на іншому боці земної кулі, у цей час гуділи друкарські верстати, з верстатів злітали аскетичні сторінки The New Yorker та Partisan Review, барабани й тамбурини вибивали ритм нової музики, дрижали динаміки, гомоніли ґалереї, пихтіла ідеально відлагоджена машина культури, тупотіли босі кришнаїтські ноги на бруківці, тонули у шахтах метро уривки пісень, ці відлуння долали гранітні товщі й підземні міста, проходили крізь вогняні потоки, лакуни й озера, товщі піску й каменю, й знову піднімалися через закриту у цих підземеллях річку, крізь коридори міського підземелля — і за цими відлуннями вони розшифровували послання, й уже переддосвіта, останнім зусиллям відриваючи від землі п’яні голови, відстукували назад, немов в’язням із сусідньої камери.

Вони сприймали світ страшенно серйозно. Коли довкола надмір усього — надмір добрих книжок та фільмів, ексцентричних людей, зображень і запахів, кольорів та ідей — рано чи пізно це починає діставати, навіть так трохи піднуджує. Не можна ж переслухати всю музику та перечитати всі цікаві книжки. Якщо маєш нещастя й собі писати книжки чи малювати, то це ще й обіцяє психоз: як не повторюватися, не бути банальним, але й не бути застарілим, потрапляти в потік і залишатися неповторним? А тут вони ще якихось десять років тому збиралися разом, щоби подивитися кіно чи послухати музику, просто тому, що кожен фільм показували лише раз і в напівконспіративному

Відгуки про книгу Duty free - Оксана Форостіна (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: