Японський коханець - Ісабель Альєнде

Родина Беласко жила в очікуванні новин з Європи, які робилися дедалі непевнішими й тривожнішими... В окупованій німцями Варшаві чотириста тисяч євреїв купчилися в гетто площею в три з половиною квадратних кілометри. Вони знали це, бо Самуель Мендель телеграмою з Лондона повідомив, що Альмини батьки також там. Менделям не допомогли їхні гроші; від початку окупації вони втратили маєтність у Польщі й доступ до своїх рахунків у швейцарських банках, їм довелося залишити родинний дім — його було конфісковано й передано під службові приміщення нацистам та їхнім посіпакам, і життя подружжя зробилося таким же неймовірно злиденним, що й у решти мешканців гетто. І тоді вони виявили, що не мають жодного друга навіть серед своїх. Це було все, що вдалося з’ясувати Ісакові Беласко. Вийти на зв’язок із ними було неможливо, а всі його спроби викупити їх звідти виявилися марними. Ісак використав свої знайомства зі впливовими політиками, в тому числі двома сенаторами з Вашингтона й міністром оборони, з яким навчався разом у Гарварді, однак йому давали непевні обіцянки, які не виконувалися, бо ці люди мали набагато нагальніші справи, ніж рятувальна експедиція до варшавського пекла. Американці стежили за подіями й вичікували; їм — попри дотепну пропаганду уряду Рузвельта, покликану налаштувати громадськість проти німців — усе ще здавалося, буцімто ця війна по той бік Атлантичного океану їх не стосується. За високим муром, що позначив межі варшавського гетто, євреї потерпали від голоду й жаху. Поширювалися чутки про масову депортацію чоловіків, жінок і дітей, загнаних у вантажні потяги, що губилися в нічному мороці, про намір нацистів знищити євреїв й усіх небажаних осіб, про газові камери, про печі крематоріїв та інші жахіття — ці чутки неможливо було перевірити, а відтак американцям важко було повірити в них.

Ірина Базілі

У дві тисячі тринадцятому році Ірина Базілі, почастувавши сама себе заварними тістечками та двома чашками гарячого какао, відзначила третю річницю роботи в Альми Беласко. За цей час дівчина вже добре взнала її, хоча в житті цієї жінки траплялися такі загадки, яких ні вона, ні Сет не могли розгадати, почасти тому, що досі не взялися за це всерйоз. Разом із вмістом Альминих коробок, у яких Ірина мала наводити лад, їй відкривалася й родина Беласко. Так Ірина познайомилася з Ісаком, чоловіком із орлиним носом та добрими очима; із приземкуватою, персистою й милолицею Ліліан, з їхніми незугарними, але вишукано вбраними доньками Сарою та Мартою; з Натаніелем, спершу худорлявим безпорадним хлопчиком, згодом вродливим юнаком і нарешті поточеним хворобою стариком. Ірина бачила Альму — щойно прибулу до Америки дівчинку, і двадцятиоднорічну бостонську студентку в чорному береті та плащі, наче в детектива (чоловічий стиль вона уподобала, коли позбулася опіки тітки Ліліан), і молоду матір в альтанці саду в Сі-Кліффі із тримісячним Ларрі на руках — чоловік стояв позаду неї, поклавши на її плече руку, мовби позував для портрета королівської родини. В Альмі змалку вгадувалася жінка, якою вона повинна була стати — владна, зі світлим пасмом волосся, трохи скривленим ротом та блудливими кругами під очима. Ірина мусила розкладати фотографії по альбомах у хронологічному порядку — згідно з вказівками Альми, котра сама не завжди добре пам’ятала, де й коли їх зробили. Крім портрета Ітімея Фукуди, в помешканні був тільки один знімок у рамці: родина у вітальні будинку в Сі-Кліффі того дня, коли Альмі виповнилося п’ятдесят років. Чоловіки в смокінгах, жінки у вечірніх нарядах — Альма, гордлива, немов імператриця-вдова, у чорній єдвабній сукні, її невістка Доріс, бліда й стомлена, у сірому шовковому вбранні зі зборками попереду, щоб приховати другу вагітність — вона чекала на Пауліну. Півторарічний Сет стояв, учепившись однією рукою за бабусину сукню, а другою за вухо кокер-спаніеля.

Коли вони були разом, стосунки цих двох жінок нагадували взаємини тітки й небоги. Обидві добре знали свою справу і в невеличкому помешканні могли годинами робити кожна своє, не перемовляючись і навіть не дивлячись одна на одну. Вони були потрібні одна одній. Ірина втішалася довірою та підтримкою Альми, а та, своєю чергою, була вдячна дівчині за відданість. Жінці лестила Іринина цікавість до її минулого. Ірина була потрібна Альмі в практичних цілях і щоб підтримувати свою незалежність. Сет радив бабусі, коли та з часом потребуватиме догляду, повернутися до родинного будинку в Сі-Кліффі або найняти постійну доглядальницю: грошей для цього не бракувало. Альма ж, якій мало виповнитися вісімдесят два роки, планувала прожити ще десять без нічиєї допомоги й без того, щоб хтось вважав, буцімто має право вирішувати щось за неї.

— Я також страшенно боялася залежності, Альмо, але зрозуміла, що це не так погано. Людина звикає до допомоги й вдячна за неї. Я не можу ні вдягтися сама, ні прийняти душ, мені важко чистити зуби й розрізати курча на тарілці, проте я ніколи не почувалася такою щасливою, як зараз, — сказала їй якось Кетрін Хоп, котрій пощастило заприязнитися з Альмою.

— Чому, Кеті?

— Бо маю вдосталь часу, і вперше в житті від мене ніхто нічого не чекає. Я не повинна щось доводити, кудись бігти: кожен день — подарунок, і я сповна цим тішуся.

Кетрін Хоп жила на світі завдяки своїй залізній волі та дивам хірургії; вона знала, що таке залишитися інвалідом і постійно терпіти біль. До неї залежність прийшла не поступово, як зазвичай, а зненацька — через один невірний крок. Сходячи на гору, вона впала, і її — з поламаними ногами й тазом — затисло між двома скелинами. Її порятунок був справжнім подвигом, який без скорочень зафіксувала телевізійна програма новин, бо зйомки велися з повітря. За допомогою гелікоптера вдалося відзняти здаля драматичні сцени, проте повітряна машина не могла наблизитися до глибокої розщелини, де в шоці стікала кров’ю Кетрін Хоп. Минули день і ніч, перш ніж двом альпіністам із ризиком для життя вдався їхній зважливий маневр, і вони спустилися до бранки й за допомогою пасків витягли її нагору. Кетрін відвезли до військового шпиталю, де фахівці почали збирати докупи її численні поламані кості. Вийшовши через два місяці з коми, вона запитала про свою дочку й заявила, що почувається щасливою, залишившись живою. Того ж дня далай-лама прислав їй з Індії кату — білий шалик зі своїм благословенням. Після чотирнадцяти складних операцій та років посиленої реабілітації Кеті довелося змиритися