Коханий волоцюга - Надія Павлівна Гуменюк

— Господи! Та я вам заплачу. Ось…

Касирка, не повертаючи голови, скосила очі на купюру.

— Ну добре. Тільки недовго. Бо мені можуть подзвонити по службі, — сказала так, ніби в цьому Богом забутому закутку ось-ось мала вирішитися доля планети і залежить вона саме від її сірого засмальцьованого телефонного апарата.

Додзвонитися до міста виявилося справою непростою. То після нуля йшов сигнал «зайнято», то зривався номер. Зрештою у слухавці щось заскрипіло, запищало, наче через неї надходили сигнали з іншої галактики. «Слухаю», що прорвалося крізь цей скрегіт, здавалося також якимсь рафіновано-холодно-космічним.

— Алло, Тоню! Це я, Іванка! Прошу тебе, візьми мого Чапика… Ну хоча б на кілька днів… Та знаю я, що ти терпіти не можеш собак. Але я тебе дуже, ну дуже-дуже прошу… Не можеш?.. Тоді хоча б переведи його від моєї квартири до сусідньої — тітка Ліза його любить… Так-так, вона точно не відмовить. Я приїду і заберу… Чому я до неї вранці не завела? Бо не знала, що не повернуся сьогодні!.. Куди заберу? Потім скажу… Звідки я дзвоню? Ні, не з іншої планети. Від Дарія. Дмитро, Анна, Роман, Іван, Йосип… Дарій!.. Який Дарій? А ти багато їх знаєш?.. Той самий, Тоню, той самий!.. Так, я безтолкова… Угу, і дурепа, і ненормальна… І мені плювати, що ти про мене думаєш! От!!!

Дивно, але назад велосипед уже сам вів Іванку. Вона аж змушена була стримувати його. А коли на краєчку вулиці, що тулилася між цим напівселом-напівмістечком і полем, з сірої пелени випірнула хата, притрушена мокрим листям, Іванка навіть сіла на велосипед і хвацько, як колись, давним-давно, підстрибуючи на вибоїнах, поїхала до Даркового подвір’я.

Він сидів біля вікна. У тій же позі, в якій вона його залишила. Сидів і дивився на сіре небо. Ніби молився, щоб вона повернулася.

— І давно ви-те отак автостопом кілометри на підошви намотуєте?

Водій фури ковзнув гострим карим поглядом по його чорній триденній щетині, по синій у блакитну клітинку сорочці з білими кристаликами засохлого поту біля пахв і відірваним ґудзиком біля шиї, по наплічнику з різнокольоровими наклейками, по сірих розтоптаних мештах, припорошених ще сірішою курявою.

— Та вже, вважай, років п’ятсот з хвостиком буде.

— Що?! — повернувся всім корпусом водій.

— Так-так. Не дивуйся. На цій небритій і на вигляд ще не вельми зношеній фізіономії відбитки п’яти століть. Десь так в одна тисяча чотириста якомусь там я вийшов з Італії. Думаю, в який би то бік світу рвонути? Послинив пальця, підняв над головою — вітер дув з Іспанії. От я й вибрав Іспанію. А звідти Колумб якраз відправлявся Америку відкривати. Тоді, знаєш, писк моди був — щось відкривати. А я ж на все село модник. От і надумав мореплавцем стати, щось пошукати — якщо не материк, то хоча б якийсь завалящий острівець в океані. Та сталася одна придибенція… Ну, воно тобі не треба. Одне слово, Колумб поплив без мене. А я почав, як ти оце зараз сказав, на суші кілометри на підошви намотувати. Так досі й топчу землю мештами. Топчу й топчу, топчу й топчу. Ходити — це, я тобі, друже, скажу, теж кайф. Та ще й який! Але поки півтисячі років отак ходив-бродив, бачу, вже геть усе на нашій земній кульці без мене відкрили.

— Що-о-о?!

Округлені карі очі сполохано метнулися праворуч і втупилися у дерев’яний хрестик з розп’яттям, що ритмічно похитувався на латунному ланцюжку над вітровим склом. Здається, молодий водій уже пошкодував, що підібрав цього подорожнього. Пришелепкуватий якийсь чи щось на умі має? Дідько його знає! У дорозі всілякі трапляються. Та ще й тут, неподалік від кордону. Він знервовано натиснув на гальма, фура скинула швидкість, голосно чмихнула і зупинилася.

— Виходьте!

— Куди?

— Туди-он, на землю.

— Та ти що, земляче? Я й так уже півтори години ногами розпечений асфальт місив! До Ковеля вранці поїздом приїхав, а звідти — хоч вовком вий: всі прохідні маршрутки битком набиті, ковельська аж по обіді мала йти. Думав, дорогою хтось підбере — хутчіше буде, народу ж до озер багато добирається на своїх машинах. Кілометрів двадцять таки під’їхав. А далі ні одна холєра на колесах не зупинилася, поки аж ти не змилостивився над бідним подорожнім. А тепер і ти… Май совість! До райцентру ж іще кілометрів п’ятнадцять! — запротестував пасажир.

— Не п’ятнадцять, а вісім. І я вам не земляк. Ви-те, здається ж, іспанець? Чи італієць? Ну, не важно, головне — не наш. Та ще й із якого століття? З п’ятнадцятого? Непогано збереглися, дєдьку. Непогано! Але як ходили собі п’ятсот з хвостиком років по земній кульці, то й ще одну годину пройдете. Чорт вас не вхопить. Чи, може, ви-те сам той… з хвостиком? Мо’, боїтеся біля церкви проходити, вона ж он там, за ліском, на горбочку стоїть? Що, почули дух святий і в мою кабіну заховалися? Не вийде! Я, щоб ви-те, знали, вже тиждень у дорозі і хочу живим-здоровим додому приїхати. Виходьте-виходьте…

— Я ж пожартував, пане водію! Тутешній