Нові коментарі
У п'ятницю у 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Коханий волоцюга - Надія Павлівна Гуменюк

Коханий волоцюга - Надія Павлівна Гуменюк

Читаємо онлайн Коханий волоцюга - Надія Павлівна Гуменюк

— О! А коли це я її купила? Хм… Я ж терпіти не можу цього кольору. Та й фасончик — так собі. Фуфло якесь. Віддала б тобі, пампушечко, але ж у нас параметри різні. Ти її все одно не натягнеш на себе, бо вона тобі буде задовгою і завузькою.

І сховала назад у шафу.

«На тобі, небоже, що мені не гоже, — з прикрістю подумала Іванка. — Та я б її і під загрозою розстрілу не надягла. Навіть якби у нас були абсолютно однакові параметри».


***

Тієї ночі Іванка ніколи не забуде. Серед опівнічної тиші раптом різко задзеленчав телефон. Спросоння вона ніяк не могла зрозуміти, чий це такий істеричний голос надривно б’ється у слухавці. Зловила тільки одне слово: «Дарій…» Дарій… Дарій… І враз зіскочила з ліжка, ніби окропом ошпарена. Щось погане сталося з Дарком! Щось страшне… Й аж тоді здогадалася, що кричить Тоня. Уперше в житті так кричить.

Іванка стала хутко збиратися: однією рукою натягала джинси, а другою притискала до себе слухавку. Треба викликати таксі. Хутчіше, хутчіше…

— Що там сталося, доню? Куди це ти зібралася посеред ночі? — стривожилася мама.

— Усе гаразд, мамо! Спи. Я зараз повернуся. Тут один письменник з району… Їде до Києва… Через наше місто… Має дещо передати для видавництва. Зараз він під’їде до нашого будинку. Ти спи, не хвилюйся. Я не надовго.

Автівка під’їхала миттєво, ніби таксист тільки й чекав цього виклику. За десять хвилин Іванка була вже в лікарні.

— Що з ним? — кинулася до Тоні.

— Аварія. Якийсь п’яний прямо на них… Їх було троє в машині. Двоє загинули…

— А Дарко? Дарко живий?

— Живий… поки що… Але…

— Що значить «поки що»? Що значить «але»? — схопила сестру за плечі і струсонула з усіх сил. — Він виживе! Обов’язково! Це ж Дарко! Дарко ніколи не здається! Чуєш мене? Чуєш?!

— Не тряси мене, мені боляче, — схлипнула Тоня. — Виживе… Хто знає, яким він буде після того. Може, краще б уже…

— Не смій!!! — затулила долонею рота сестрі. — Що ти таке верзеш? Як ти можеш?! Це ж Дарко-о-о! Розумієш? Дар-ко!

— За що?.. За що?.. Чому мені так не везе? Добре хоч, що я не народила від нього дитину… — не чула її Тоня.

Дарій вижив, переніс п’ять складних операцій. Після останньої співробітники перевезли його у батьківську хату, що осиротіла зразу після тієї аварії — батько ніби вимолив синові життя взамін на своє і відійшов, замість нього, в інший світ.

Тоня не просила чоловіка залишитися, не відмовляла їхати, не зронила й слова щодо його квартири, у якій зоставалася. Мовчки провела до машини, мовчки стенула плечима: мовляв, нічого не поробиш — така вже наша доля, не судилося бути разом, іншого ж виходу просто немає…


***

Мама після того, що сталося з Дарком, більш не встала. Після однієї з безсонних ночей торкнулася блідою висохлою долонею до Іванчиної руки:

— Щось хочу тобі сказати… Пора вже… Прошу, не плач, не побивайся… Мені так легше буде відійти… Не помирає тільки той, хто не народився, а хто народився, той і померти мусить. А як так мучитися… Ти ж у мене розумниця. Подивися у дерев’яній скриньці, де іконки… Блакитний конверт…

Іванка відкрила конверт, дістала білий аркуш, прочитала і не змогла стримати крику:

— Як ви могли, мамо?! Вам же потрібні ліки! Дуже потрібні! Ви ж сказали, що дали гроші тітці Лізі, щоб вона передала Галі в Іспанію, бо там ліки дешевші, ніж у нас…

— Галі й без мене клопотів вистачає. А я… Лікуйся не лікуйся — все одно… Це не та хвороба, від якої можна втекти…. Ну прожила б ще місяць… І що це дасть? Я потроху відкладала для тебе… Але тепер ось що скажу тобі. Поділися з Дарієм… Він же квартиру Тоні оставив. Хай хоч трохи… Гріх же який, Господи, — кинути людину отак напризволяще. Він же тепер один як палець. Сам-самісінький. Хто знає, чи з того його бізнесу ще хоч якась дещиця йому перепадає. Люди тепер — як хижаки. Рідна жінка і та не пожаліла, що вже казати про чужих. Може б, йому добрих лікарів за кордоном пошукати. Он по телевізору казали, що в німецькій клініці такі операції роблять, на ноги людей з подібними діагнозами ставлять.

«Мамусю моя дорога! Та цих грошей тільки й вистачить що на дорогу до Німеччини», — подумала Іванка. Але вголос заспокоїла маму.

— Я передам. Обов’язково. От здам державну сесію, отримаю диплом, візьму відпустку у видавництві і поїду.

— То хоч подзвони йому вже.

— Зараз, мамусю. Ось повечеряю і зателефоную. Тільки ти будеш говорити першою.

Відгуки про книгу Коханий волоцюга - Надія Павлівна Гуменюк (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: