Коханий волоцюга - Надія Павлівна Гуменюк

— Ні, ти схожа на язикату перекупку, — кинув у сердиті очі і вийшов з під’їзду.

І тільки у дворі відчув, як гупає серце, як болісно гонить судинами стривожену кров. Такого повороту він не чекав. Чомусь ніколи й на думку не спадало, що може не застати Мальви вдома, що вона… Де ж вона?

Рита повинна знати. Закрокував на сусідню вулицю. Але в Рити за дверима — нічичирк. Що його робити? Скоро вечір. Не ночувати ж на автостанції. Обійшов будинок, глянув на балкон — на шнурку рушники сохнуть, бузкова футболка майорить. Значить, не у від’їзді Мальвина подруга. Повернувся на третій поверх, присів біля дверей.

Рита прийшла хвилин за двадцять. Спочатку зраділа, до квартири запросила, потім знітилася — не знала, чи давати нову адресу Мальви. На питання, чому та переїхала, тільки плечима стенула — «так треба було, хай вона тобі сама скаже».

Авжеж, скаже. Головне, що вона тут, що зараз він її побачить. Господи, таке мале містечко, а дорозі кінця-краю немає! Зупинив попутну автівку.

— Підвезете?

— Куди?

— Та хоча б до кінця вулиці. А там я… Все ж скоріше буде.

Уже немолодий чоловік в окулярах-хамелеонах глянув на наплічник, на букет, на пакет з цукерками, розуміюче усміхнувся.

— Що, не терпиться побачити?

— Не терпиться!

— Кажіть адресу. Я сьогодні якраз не дуже поспішаю.

— Хто там? — почувся за дверима дзвінкий дитячий голосок.

Кость уже хотів повернутися назад — мабуть, Рита дала не ту адресу. Авжеж, не ту. Через те й ховала від нього свої безсоромні очі. Нічого, він зараз добереться до неї, і хай вона спробує ще раз обдурити. Хай тільки спробує!

Але двері раптом стрімко відчинилися. За порогом стояв золотавий, як соняшник, хлопчик років п’яти у жовтій футболці і сірих шортиках. Він уважно оглянув незнайомця — з ніг до голови і з голови до ніг, прикипів поглядом до ромашкового снопика, принюхався кирпатим носиком до пакета з цукерками, тоді знову «промацав» зеленкувато-сірими ґудзиками наплічник прибульця.

— А я тебе впізнав! — вигукнув радісно.

— Хіба ми з тобою…

Але малий не слухав.

— Мамо! Тато приїхав! Тато! Тато! Мій тато! — закричав на весь будинок, кинувся до Костя, обхопив його коліна руками, притулився до них всім своїм худеньким тільцем.

Кость оторопів. Що все це означає? Зараз підійде жінка, мама цього малого соняшника, і… Але з кімнати вже виходила Мальва. Йшла й усміхалася. Не просто усміхалася — аж світилася вся. Значить, справді ждала, діждатися не могла його? Чого ж тоді?..

— З приїздом! Проходь! Міг би й зателефонувати, попередити.

Справді ніколи не передбачиш, як вона тебе зустріне.

— Ромчику, пропусти… — погладила малого по голові.

Але той і не думав відпускати його ногу.

— Тату! А ти мені машинку привіз? — перейшов тим часом від телячої радості до прагматичного інтересу.

— Я зараз, зараз… — Кость затупцював на одному місці, ніби не знав, що робити далі, зрештою віддав Мальві квіти, малому — цукерки, скинув на підлогу наплічник і вибіг з передпокою.

— Ти куди? — в Мальвиних очах майнула тривога.

— Я зараз… зараз… Як же без машинки… Так не годиться… Якщо в домі дитина… Якщо він хоче машинку…

Вибіг у двір і став, наче громом прибитий. Що все це означає? Звідки цей світловолосий, як Мальва, малий? Припустимо, минулого разу сталося чудо. Припустимо… Тоді їхньому синові вже було б… аж три місяці. Може, Мальва народила його раніш, від когось іншого, і приховувала це від нього під час його попередніх приїздів? Але ж іще позаминулого року вона ходила на прощу до Почаєва — пішки, прихопивши тільки пляшку води і хліб. Ходила, щоб вимолити дитину, хоч їй давно сказали: дитини не буде, ніколи. Жінки, звісно, артистки. Але ж не до такої міри. Та й не у Мальвиному це характері.

Але ж Ромчикові очі… Такі ж сірі, із зеленкуватими іскорками. І пшеничний чубчик, як у Мальви… Мальво! Що ж ти… Навіщо ж ти так зі мною?

І тут же спохопився. А ти?.. Ти хіба був святим, коли козакував світами, перетинаючи кордони в усіх напрямках? Козакував… А вона навіщо відпускала? Хоч би раз сказала: «Не їдь! Не відпущу!» Ні, стисне губи, збере валізу… І тільки очі… Тільки очі… Ой не хитруй, Костю! Ти ж добре бачив, що в тих очах. Через те й повертаєшся. Ну що ж, тепер маєш. Принаймні, все стає на свої місця. У Мальви є Ромчик і, мабуть, ще хтось. А тобі, волоцюго неприкаяний, залишається тільки дорога. Нарешті дорога переможе жінку. Нарешті… Не може ж бути вічним це перетягування каната: