Яса. Том 1 - Юрій Михайлович Мушкетик
Дощ хльоскав йому в обличчя, він не здавався Сироватці холодним, груди ходили ходуном, і лице пашіло од напруги. Мокій вихитав і поклав собі під ноги кілька черепиць, просунув у дірку голову. В ту мить змінив намір. Коли його виводили у двір, розгледів, що з східного боку до вежі тулиться якась будівля, на неї спочатку й сподівався сповзти. Вернувся до пролому, забрав ніжку з прив’язаним простирадлом. Одв’язавши його та передерши ще раз надвоє, посточував кінці й прив’язав знову. Ніжку заклав між лати, виліз на дах і потихеньку посунув униз. Дощ прав його, немов підвішену ганчір’яну ляльку, вітер шмагав і вертів, ніби закручував на самов’язнім мотузку. Коли небо зламала блискавиця, Сироватка зіщулився під дашком башти, мов мокрий горобець, а тільки — но згасла, швиденько поповз далі. Мотузок не досягав землі; Сироватка не знав, чи далеко до неї, чекати було страшно, він одважився й випустив простирадло з рук. Йому різонуло в ноги, він упав, закрутився на чотирьох, трохи не завив з болю. І в ту саму мить праворуч залунали кроки. Для Сироватки це було як нагла куля з — за рогу. Він не клав собі в голову, що такої ночі в фортеці може пильнувати сторожа. Інакше б вицахлив її з дірки на даху, пропустив і спустився по тому. А тепер стояв перед нею на чотирьох — понівечений, кволий, не гожий ні до відсічі, ні до втечі. А вони, двоє вартових, йшли просто на нього. Сироватка сидів при землі й бачив їх. Закутані у важкі киреї, одверталися від дощу та вітру, обходили вежу. Сироватці стріпнуло в грудях і затремтіло дрібно — дрібно — так тремтить крильцями конаюча пташка. Й розсипалася, розлетілася іскрами якась думка, що було зринула, але він не встиг її вхопити.
А може, таки вхопив з неї одну іскорку, одначе схилив до самої землі голову, а рукою чимдуж заталапав по калюжі. Він навіть завуркотів потихеньку.
— Пшов, — тупнув ногою вартовий, а другий потягнув з — під пахви рушницю.
— Ось я його…
Сироватка на чотирьох притьма подався за ріг. Позад себе ще встиг почути:
— Не треба, побудиш усіх на ґвалт. Нехай біжить.
— Розвелося їх…
Сироватка перечекав, доки варта погупотіла чобітьми за великий цегляний будинок, а тоді скрадливо рушив до вилому в південній стіні. Він боляче забився, коли стрибав, намок, змерз, стільки стратив сили, що уже ледве несли ноги. І крізь страх, крізь біль йому вперше подумалося, який же він нещасний. Але треба було втікати, треба було жити. І пробирався крізь темінь і сльоту до хати шевця Шкути. Всю дорогу біг підтюпця й таки зігрівся, ногами холоду не почував, хоч і збивав ранкову росу босими підошвами. «Біда біду перебуде», — сказав собі.
Спершу хотів розбудити шевця та оддухопелити, а тоді згадав його недужу жінку, згадав дітей, перехрестився й пішов до хліва. Не висаджував дверей, не ламав ліси, просунув у дірку між одвірком і тином руку й патичком розчинив двері. Савур впізнав його, заіржав, і Сироватка поклав йому мокру руку на теплий тремкий храп, легенько, але владно потиснув, а другою почухав за вухом. Кінь ткнувся йому мордою під пахву й зафуркотів та почав тертися, як умів фуркотіти й тертися тільки він.
Знайомий запах кінського поту та кізяків остаточно заспокоїв Мокія, він помітив, що кінь позбивав під ноги сіно, несамохіть нагнувся, підібрав його і запхнув за драбину. А вже тоді подумав, що це ні до чого, одв’язав Савура і вивів з хліва.
Коли вранці тюремник приніс Сироватці їсти, то побачив порожню башту, а на протилежній од дверей стіні, куди падала світла пляма, червоного буйногривого коня.
Козак покликав варту, хорунжого й коменданта, всі вони спантеличено дивилися то на стіну, де басував червоногривий румак, то на старе ліжко. Його викинув комендант зі своїх покоїв, а тоді наказав затягти в порохову вежу, до якої було на кілька днів посаджено захопленого в полон і гнаного татарами до Бахчисарая на викуп графа Калиновського. Ліжко теж було здиблене й, здавалося, приготувалося до стрибка. Хорунжий перехрестився й тихо сказав:
— Характерник. Я одразу по очах запримітив, що він якийсь не такий, як усі люди. Очі ніби й покірні, а в них — вовкулаки.
Тим, либонь, хотів скинути провину і з себе, і з варти. Всі й далі з острахом дивилися на червоного коня на стіні.
Старий, з тугими, немов скручені вервечки, вусами комендант поклав на груди широкого хреста. За ним перехрестилася вся сторожа.
III
Лаврін під’їхав до невеликого озерця, біля якого пастухи напували коней. Зашмалені, босі, стадники стояли на невисокій плескатій могилі, й довжелезні батоги зміями звивалися біля їхніх ніг. Пастівник — великий, простягнувся ген до синьої смужки лісу, а по ньому — болота й озерця, стариці річки, яка понесла свої води іншою стороною, попід лісом. Пастухів було п’ятеро, найстаршому років двадцять, найменшому — п’ятнадцять. Лаврін вирішив заночувати біля них. Стадники радо прийняли його до гурту — все — таки новий чоловік, запорожець, щось розкаже, розважить, та й безпечніше з ним у степу. А зараз стало тут кепсько, розвелося багато вовків, і знахабніли вони вкрай, нападають на коней, надто на лошат, а в стадників тільки й зброї, що шабля та старий самопал. Про це й гомоніли, обсівшись біля вогнища, яке розпалили в долинці біля іншого, не обтирлованого, чистого, озерця з порослими осокою та ситнягом берегами. З озера набрали води, Лаврін вкинув у казанок четвертинку сала та кілька цибулин — куліш удався на славу. Стадники розповіли йому, як позаминулої ночі зворохобився табун, як бігли вони з головешками, і галасували, й гатили в мідний казанок, свистіли і стріляли з самопала. Ніхто з них не бачив вовків, і коні залишилися всі цілі, одначе вранці помітили, що в одного стригуна розірване плече і прокушена холка. Лаврін розповів їм про ями — вовківні, які влаштовують у плавнях запорожці, й разом пошкодували, що не можна викопати такі ями тут. Гомоніли допізна. Ущербний місяць посвітив трохи, скотився за могилу, а зорі світили ясно, й срібний пилок сипався згори на шість чубатих голів, що посхилялися біля казанка. І ще одну постать обвівало тим срібним пилком, й чипіла та постать на могилі, вглядалася в багаття та людей, які сиділи довкола нього. То був Мокій Сироватка. Йому здавалося,