Яса. Том 1 - Юрій Михайлович Мушкетик

серце, щось напружується в грудях. Проходять яничари — веселі, напідпитку. Горланять пісень, обіймаються за плечі, наче українські парубки. Може, серед них є й українці… Себто немає. Це вже не серби, не болгари, не поляки, не росіяни, не українці, не молдавани, а турки. Всі разом — турки. Хоч і не зовсім турки. Але їм вселили в серце Туреччину. Людина з чужою батьківщиною в серці — це вже не людина. Нехай якою вона не буде грізною. Так само, як і людина, котра підкорила собі іншу людину. То — потороча, злодій, вона гадає, що залишається сама собою, а насправді розчиняється в інших, завойованих, обікрадених нею, людях. Ще пильніше приглядався Сироватка до свого люду. Сам худий і нужденний, дивувався змінам, які бачив у них. Неначе це були зовсім інші люди. Ті й не ті. Куди поділися горда постава, сміливий блиск очей, веселий сміх. Кудись ішли, щось робили. Те ж саме, що й раніше. Он з млина їде дядько, на возі рівненько, гузир до гузиря, складені мішки, на мішках махає рученятами дівчинка, позаду спирається на ключицю молодиця. Везуть мливо. Всі вони… везуть своє—чуже мливо. Все ніби так, як і колись, але й не так. Так, бо ж таки не підданці, а союзники. В грамотах написано: рівні, збратані гетьманом та султаном в одну сім’ю. Мають рівні права, можуть займати високі уряди. Полковник полковнику пише по — нашому листи і реляції, а вище — тільки по — турецьки. Не зрозуміють! Того, що написано, і тих, що написали. І до татар треба писати по — турецьки. У школах ті самі дяки навчають тих самих наук. Але мусять казати дітям, що вони завдячують турецькому султанові. Отож всі роблять те, що хочуть… тільки на турецький кшталт. Лише банкетують по — своєму. П’ють оковиту, п’ють меди, які гірчать, п’ють ромелійські вина. Першу чарку — за славну Туреччину, а вже по тому можна випити й за щось інше, своє. І навіть упитися. А чого ж, це добре, коли якийсь козак уп’ється. Може щось виляпати. Тих, які п’ють, не страшно. Страшно тих, які сидять по кутках і думають своє. Ти їм кілок на голові теши, а вони думають. Можуть до чогось додуматися. Хоча б до сорому, до того, ким були і ким стали. Пригадують дідівську славу, дідівську гордість, пригадають, чиї вони діти і внуки. Стережіться тих, які думають! І стережуться. Переодягнені вивідники так і шастають по місту. Отака вона — Стіна. Це вже не Стіна, а дірка в Стіні. Дірка в серці люду християнського, українського, через яку пливуть чужі накази, чужі вісті, чужі звичаї, чужі війська. Хотів Дорошенко скористатися міжусобицями трьох держав, скупити всі землі, хотів вигородити людові обору, а вигородив тюрму. І тепер карається, бушує у власних покоях, а за покоями — зась. А був же валечний муж, ще й онук давнього гетьмана, Михайла Дорошенка. Той теж шукав викруту і дружби, але вже з іншим паном — польським королем. І допинався з шляхтичами рівних прав, і таки доп’яв, але тільки собі, а посполиті як орали панам землю до нього, так само орали її й при ньому. Петро Дорофійович не зважив на лихий досвід діда. І он у що перекинулася його вимушена спілка з невірними — подану знизу вгору руку приймають, але того, хто її простер, поруч із собою не садовлять. Бо поганин то таки поганин. Він міркує, що стоїть вище за всіх інших людей. Навіть татари з улусів вважають себе благороднішими од гяурів — християн. А може, шепоче собі Сироватка, біда біду якось перебуде.

Цього року осінь забарилася, літнє тепло трималося довго, а потім пішов дощ, і в один день світ перемінився: стало холодно, сади, ліси осмутніли, і осмутніла вся земля, а з нею і людська душа.

За півтора тижня Сироватка не тільки викосив долину, зцяпав на точку, просто неба, жито, а й виплів новий тинок, переставив ворота та насукав Шкуті дратви до кінця року. А тоді сів за свої чоботи.

Він устиг полагодити тільки правий, бо зі Стіни прийшло двоє понурих городових козаків з одноруким сердитим хорунжим і повели його з собою. Вони не казали, за віщо зацуркували Мокія («Там довідаєшся», — похмуро кинув хорунжий, поправляючи правицею перев’язь до шаблі), а він не поривався із розпитами — для чого наперед знати те, чого, може, краще не знати зовсім. Вирішив за ліпше поцікавитися, як хорунжий дістає з наділків однією рукою шаблю, але той так бликнув на Мокія водянисто — синіми очима, що йому заціпило. У фортеці козаки запитали хорунжого, куди подіти цього миршавого цапа — вкинути до гурту чи одвести в графські покої, і хорунжий наказав замкнути Сироватку в Графській вежі.

Графською козаки назвали вежу, мабуть, через те, що перед цим там тримали якогось графа, насправді ж це була звичайна порохова вежа з високими глухими стінами о шести гранях, важкими залізними дверима й кам’яною підлогою. На підлозі, ближче до західного кута, стояло велике дерев’яне ліжко та ослінець, — либонь, попередній в’язень був значним вельможею, бо на дошках лежали сінник, ряднина й навіть полотняне простирадло. Справжня шляхетська постіль. Сироватка повалився на неї й проспав до пізнього ранку наступного дня. Вранці у вежу прийшли хорунжий та двоє козаків, уже інші, не ті, що вели Мокія од шевця, а з ними високий одноокий татарин у бобровій шапці та купецькому, отороченому лисицею, каптані.

Хорунжий запитав Сироватку, чий він вивідник та ким надісланий, порадив казати щиру правду та показав товстого, вже добряче обхвицьканого ремінного канчука. Сироватка сидів на ліжку, чухав нога об ногу і в такому щирому подиві кліпав на хорунжого ріденькими повіками, що, здавалося, у те кліпання, а заодно і в його повість повірив би й камінний ідол. Проте, на своє лихо, Сироватка двічі сказав не водно, кого шукає: один раз — сестринця, вдруге — сина. Окрім того, ті побачили, що в доносі дано про нього неправильний вивід — Сироватку мали за значну птицю. Тепер же небораку поклали на долівку, хорунжий сів на голову, один козак на ноги, а другий почав випитувати з нього правду канчуком. Козак бив і за кожним разом хекав, неначе рубав дрова, і спльовував через раз убік. Сироватка божився, що ні з чим не таїться, й божіння його було щире. Він прикликав у свідки стільки святих — либонь, у башті стояло їх стовписько, й,