Яса. Том 1 - Юрій Михайлович Мушкетик

кризі виверталися білочерево. Жито родить із року в рік, худоба множиться, влітку вже й десять челядників не впоруються. На цю весну доведеться шукати ще кількоро. Але те йому не в клопіт. Коштують челядники дешево. Бо ж утікачі, один аж з Пінська, з клеймом на лівій щоці й вирваними ніздрями — такому й на Січі нелегко заховатися, його силою не випхнеш з острова. Він і без клейма примітний. Надто очима. Дивні вони в нього. Драпак більше ні в кого не стрічав таких очей. Вони білі, на перший взір здається, що очні яблука разом із зіницями позатягали більма, його навіть часто сприймають за сліпого. Насправді ж Денис — так звати челядника — погляд має зіркий, як яструб, а трохи ще і як сова — адже і вночі бачить. В його очі неприємно дивитися, бо здається, що дивишся на видющого, який прикидається сліпцем. Але трапляється, що й справді доводиться втікати очима від тих біляків. Це — коли Денис гнівається. Тоді його зіниці темнішають, довкола них розжеврюються червоні обідки, вони, здається, свердлять твої очі. Мартин трохи боїться Дениса. Бо той завжди мовчить і з’являється якось… тьху, як оце зараз.

Денис несподівано виступив з — за обмережаного заячими слідами стогу, здавалося, вийшов з нього або чатував за ним, щоб налякати хазяїна. В сірій заячій шапці, баранячому, по — татарськи шитому — вовною нагору, — кожусі, підперезаному пасом з вовчої шкури. Ніс у руці зайця. Ходив перевіряти пастки. Вчора приніс живого вовка. Мабуть, навмисне не забив у капкані, а загнуздав дерев’яною цуркою й прив’язав за лапи до тичини. Поклав його під хлівом, і лежав звір там до обіду, звиваючись і блискаючи на всіх розпачливо — хижими очима, й ніхто не зважувався його забити — боялися Дениса. Собаки позабігали в лози, коні в стайні харапудилися, рвали недоуздки, а Денис пиряв рептухом сіно з стіжка в долинці й мовби нічого не помічав. Аж поки сам Драпак не взяв сокиру та не хряснув вовка по голові. Денис нічого не сказав хазяїнові, але в очах у нього зажеврілись оті червоні обідки.

Він пройшов мовчки, не оддавши добридня, бо таку має звичку — не вітатися. Драпак провів Дениса довгим поглядом і подумав, що цього наймита треба якось позбутися. Бо ж хто зна, що в того на думці. Правда, це зробити нелегко — добром Денис з хутора не піде, та й наймит з нього путній. Ще й майже дармовий. «Даси, хазяїне, скільки не шкода», — сказав, коли наймався. «Мабуть, доведеться»… — і недоказав, бо було шкода. Не людини шкода, а вправного челядника. Драпак просто так нікого з світу не звів і не лютий він серцем, але коли потрібно звершити якусь справу, нехай і найтяжчу, звершить, не кліпнувши оком. «Треба». На челядників Драпакові поки що щастило. Оці двоє теж не заікаються за плату. Дівці все байдуже, а парубок давно здогадався, що Драпак розкусив його, працює як проклятий. Он як молотять ціпами з самого досвітку.

І в ту мить завважив, що ціпів не чути. Зійшов з горба, постояв біля стогів; тиша стояла така, що її можна було набрати в жмені і вмитися нею. «Що б то могло означати? — подумав. — Треба піти до клуні, послухати з того боку». Й поза кущами верболозу потягнув кульгавий слід до клуні.

II

Просо порскало цівками вусібіч і рясним дощем знову опадало на тік. З трьох боків тік закладений копами кулів і околоту, з четвертого — заставлений снопами. Поки Киліяна в’язала солому в куль і одгортала лопатою просо в засторонок, Марко околочував два снопи й розперізував їх. Далі вдвох періщили бичами по вологій соломі. Просо було з бур’янцем, на току гостро пахло лободою й осотом (перекидаючи снопа, Марко щоразу виймав з долонь малесенькі колючки), й пахло в клуні мишами, а над головами цвірінькали під стріхою горобці, й великий, чорний, розбійний котяра стежив за ними з прикладка соломи гострим оком.

Марко перебивав ціпильном просянку, а сам скрадливо поглядав на Киліяну. Сьогодні вона була якась не така, як завжди: сувора, рвійна в роботі — тією рвійністю, здогадувався, намагалася одгородитися од нього, — вони обоє працювали як скажені, мовби намагалися втекти чужою роботою від чогось лячного, недоброго. Драпак тільки посміхався на те. А сьогодні спала з її лиця суворість, і Марко не відав, на краще то для нього чи на гірше. Багато разів просила його покинути зимівник і вернутися в рідні краї. Хоч і знала, що немає в живих батька, що й хутір, мабуть, сплюндровано, але рвалася звідси, мов птаха з сильця. Сказати б, нудьгувала, так зросла ж на хуторі. Але Марко поклав якийсь час пересидіти тут. Та й, сподівався, в цій вольній неволі легше буде прихилити Киліяну до себе. Тоді й спливла на думку вигадка, буцім уся Україна лягла під турка й татарина. Киліяна спочатку не повірила, але те потвердив Мартин Драпак: «Усі під турком, дочко, усі. Оце тільки ми й зосталися. Та, мо’, ще який зимівник». — «А Запорожжя?» — запитала Киліяна. «Хто лишився живий, — казав Мартин, ховаючи посмішку під острішки брів, — подався на Дін».

За одне лише докоряв собі в думці Ногаєць — не домізкувався на самому початку сказати Киліяні, буцім у бою під Ладижином погинув Лаврін. Так добре уклалося все в його розповіді Киліяні: як рвався до неї з Ладижина, як нагодився в той час, коли турки сплюндрували хутір і взяли в бран її, як побив їх і втікав з нею сам, а от щодо Лавріна вбив шпона. Вже й не пам’ятав, як те сталося: не захотів брати гріха за живу Лаврінову душу, сподівався покористати на тому («Лаврін замкнувся в Ладижині, а я вирвався до тебе із пекла»), — важко сказати. Проте Лаврін залишився в Киліяниному серці. І хоч далі вже й Драпак, погомонівши з чумаками, що везли на Слобожанщину сушену рибу, розповів, як страшно розорили турки Ладижин, як вистинали там усе живе, на щось сподівалася. Й ту надію Марко не міг погасити. Не вистачало сили, певності, кудись поділися колишня дошпетність, придумливість — не міг вигадати переконливої повісті. Й розколювалося надвоє серце, двоївся сам. Тиснулись у голову всілякі думки — про себе, про власну нечестиву путь, шукав виправдань і почував, що їх знайти неможливо. Тоді розглядав себе ніби збоку, неначе сторонню людину, але коли й осуджував, десь у свідомості жило: це ж таки